Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

дозволу Константинопольського патріарха. Загалом же на другу половину лютого 1654 р. було завершено прийняття присяги населенням 17 полків. За відомостями записних книг, її склали 127 338 осіб, із них козаків — 64 659, решту становили міщани, до яких було віднесено й мешканців сіл. Але при аналізуванні записних книг помітно, що присягли також мешканці не всіх населених пунктів, а лише тих, список яких подав Бутурліну Хмельницький. Там проживали козаки, які, імовірно, підлягали безпосередньо козацькій адміністрації (міста й вільні військові села).

Із середини січня 1654 р. у Чигирині Богдан особисто займався розробкою умов, які б визначали статус Війська Запорозького в складі Московського царства. Затвердження цих умов мало добиватися посольство, спеціально надіслане до Москви. На середину лютого вони були сформовані й 17 лютого викладені в «Проханні» до Олексія Михайловича, з яким вирушили до Москви гетьманські посли — Самійло Богданович-­Зарудний і Павло Тетеря. У «Проханні» Богдан домагався збереження республіканської форми державного устрою Війська Запорозького, яке на час Переяславської ради було фактично самостійною державою.

Так, козацькій раді мало залишитися право вільного вибору гетьмана, і до цього московський уряд не повинен був утручатися. Про вибір гетьмана царю мали лише повідомляти. Без змін мала залишатись адміністративно-судова система. Першорядної ваги надавав гетьман збереженню повноважень козацьких військових судів; мали і далі функціонувати земські та міські суди за участі тих урядників, яких буде обирати місцева шляхта. Також у містах, зазначав гетьман, урядники мали бути з русинів, православної віри. Відповідно посли мали добиватись, щоб російський уряд не призначав в Україну воєвод. Заборонялося приїздити воєводам навіть для збору податків.

Богдан домагався від царя збереження великих повноважень за гетьманською владою. Передусім — щоб вибори нового гетьмана могли відбутися лише після смерті його попередника. Чого Хмель хотів цим досягти? По-перше, забезпечити пожиттєве володіння гетьманською булавою особам, обраним на посаду правителів козацької України (можливо, навіть установлення спадкоємного гетьманату); по-друге, унеможливити або звести до мінімуму тим ­самим згубні наслідки боротьби старшини за гетьманську булаву; по-третє, не допустити спроб втручання московського уряду з метою усувати з цієї посади небажаних для себе осіб за допомогою підкупу козаків. Просив для себе, для різних витрат і потреб, Чигиринське староство на володіння. Козацький реєстр, така дражлива тема для польських королів, мав зрости до 60 тисяч. У компетенції гетьмана мало бути вирішення всіх як внутрішніх, так і зовнішніх проблем Української держави.

Також гетьман намагався зберегти в козацькій Україні давні права козаків як військового привілейованого стану. За службу як старшині, так і козакам належало одержувати платню: гетьману — Чигиринське староство; військовому писарю — одну тисячу злотих і млин; осавулам військовим — по 400 злотих і млин; обозному — 400 злотих; суддям військовим — по 300 злотих і млин тощо. Мали бути також збережені давні привілеї і статус православних священиків.

Гетьман також чітко й однозначно дав зрозуміти, що соціально-економічна політика на землях Війська Запорозького буде справою самого гетьмана. І зі свого боку зобов’язувався сплачувати в державну скарбницю цареві відповідну суму грошей.

Відповідь царя Олексія Михайловича на гетьманські умови була зафіксована головним чином у двох документах: «Статтях Богдана Хмельницького» від 21 березня та «Жалуваній грамоті» Олексія Михайловича гетьманові й Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вільностей від 27 березня. По суті, більшість прохань гетьмана були задоволені царем і боя­рами: збереження прав і вільностей Війська Запорозького; звичні принципи обрання гетьмана та його повноваження; чисельність реєстрових козаків; розміри платні їм і старшині; права та привілеї православній шляхті й православному духівництву; міське самоуправління тощо. Певні обмеження стосувалися лише зовнішньополітичної діяльності: цар наказав затримувати в гетьмана послів, яких було запідозрено у ворожості до царя або «замислах злих», і не відпускати назад без царського розпорядження. Також заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з урядами Речі Посполитої та Порти.

Рішення Переяславської ради 1654 р. стало доленосним для Війська Запорозького зокрема та української історії в цілому. Так, наступні покоління закидали Богданові, що той привів їх під нове ярмо, новий гніт, тепер вже не шляхетської Польщі, а самодержавної Московії. Та історики виправдовують Богдана і вказують, що на час виникнення Війська Запорозького склалося вкрай несприятливе для молодої козацької держави геополітичне становище. Уряди Османської імперії, Кримського ханства та Речі Посполитої не визнавали її права на самостійне існування. Власних сил для захисту державності Богдана часто не вистачало. Тому Хмельницький і подав ідею зближення, намагаючись у новому союзі максимально зберегти самостійність і державні права. Деякі дослідники називають цей союз унією двох держав, інші — військово-політичним або тільки військовим союзом, ще інші говорять про форми від підлеглості до «возз’єднання України з Росією». «Середнім» варіантом є версія створення під верховенством царя конфедерації, союзу двох незалежних держав. Поза тим протягом наступного після Богдана століття Московське царство звело статус незалежності Війська Запорозького спочатку до автономії, а потім позбавило й цього. Для Московського царства Переяслав став кроком до істотного зміцнення, виникли передумови для його перетворення на одну зі світових імперій, посилення експансії на західну і південну частини Європи. Тоді ж почався занепад Речі Посполитої, істотне послаблення політичної сили та ваги Оттоманської Порти й Кримського ханства. Політична карта Європи починала змінюватись…

Хмельницький зовсім не хотів бути обмеженим у зовнішній політиці. У 1654 р. Богдан продовжив дипломатичні стосунки Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським ханством. Хмельницький звернувся до султана Мехмеда IV із проханням про заступництво Османської імперії. Навесні в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження сто­сунків з Кримським ханством. Після того гетьман написав хану листа, де, зокрема, згадував про покровительство царя: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то… чому б і ми не мали цього робити? Бо краще мати більше друзів...»

Також Хмель повів дипломатію в напрямку можливого прийняття протекції з боку Шведського королівства. Переговори зі шведами розпочалися ще в 1652—1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої.

Улітку 1655 р. Хмельницький у відповідь на прибуття до нього шведського посла повідомляв у листі до короля Карла X Густава про свою радість, «що згідно з нашими давніми проханнями, обіцяє король нам довір’я, захист і дружбу». Іншими словами, Богдан був готовий до того, щоб Карл X став його черговим покровителем. У жовтні розпочались безпосередні перемовини зі Швецією, які показали, що Богдан хотів бачити західноукраїнські землі в складі Війська Запорозького. Шведський король хотів залишити їх у складі Польщі. Стоячи табором під Львовом, Хмельницький писав до львівських міщан: «Його Милість шведський король нехай прий­має те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою».

Ні одна зі сторін не йшла на поступки іншій. Тому в червні наступного року