Читати книгу - "Вогнесміх"

У формі. Якийсь Сава.

— Сава? — зрадів Гриць. — Давайте його сюди.

— Родич, чи що? — пробуркотіла санітарка.

— Брат…

— Ну, коли брат… то гарно. Скільки їх у тебе, тих братів?

— Багато, тітонько, багато…

У двері протиснулася плечиста постать у білому халаті, що прикривав міліцейську форму. Обличчя Сави розпливалося у щирій усмішці, в руках вів тримав три багряні гвоздики.

— Не проженеш? — запитав від порога.

— Ходи сюди, братику! — закричав Гриць щасливо. — Дай тебе обняти. Яким вітром?

Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.

— Понюхай, яке чудо!

— Справді, — нюхнувши, вдячно сказав Гриць. — Тільки чого це ти мені квіти носиш ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?

— Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна побратимові квітів принести? — в тон йому одказав Сава. — Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.

— Ти одразу дізнався про те, що сталося?

— У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…

— Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…

— Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?

— Мовчи про цитруси та ананаси, — похмуро пожартував Гриць. — В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму — гикатиму! Ось поки наївся…

Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.

— А я, Грицю, днями поїду у ваші краї. Сезон полювання. Може, заскочу до ваших. Щось передати?

— Заїдь, — зрадів Гриць. — Познайомишся з сестричкою, з батьками. Вона оце недавно була, з братом Борисом приходила. Жаль, що ти їх не застав. Я б познайомив. Та дарма, як буде змога, заїдь, передавай вітання, скажи, що незабаром приїду. Але про те, що сталося, — нічичирк! Я й своїм так сказав. Щоб матері — ні слова! затямив, Саво?

— Так точно! — козирнув, засміявшись, Сава. — Буде зроблено. Хутчіше виходь на волю з цієї буцигарні і дай мені знати. Бенкет влаштуємо, а я постараюся свіжої качатини добути. Ну, будь здоров, нічний волоцюго, невдалий донжуане!

— Ні пуху тобі ні пера! — сказав Гриць навздогін Саві.

— Іди к чорту! — весело огризнувся від дверей побратим.

ЧАСТИНА ДРУГА
Трясовина
І ось настане час і мить, коли розділиться людина, І дух у ній запломенить І заричить страшна звірина. Тоді відбудеться двобій — Нещадний, грізний і останній, І той космічний буревій Скінчиться в дивному мовчанні. Постане з тиші дивина — Істота Зоряного Краю, Над всім возвиситься вона І цілий світ в собі з’єднає.

Старий єгер Василь Гук поволі йшов густими заростями лісу. Ішов, як завжди, не поспішаючи, ніби пливучи поміж деревами, понад кущами ліщини й глоду, терну й шипшини, відчуваючи кожною цяткою тіла й душі доброзичливий спокій дубів, ліричну задуму беріз, древню щедрість запахущих сосон, що невтомно гудуть і шепочуть пісню вічності. Йому здавалося, ніби він іде давно, давно, не зупиняючись, не спочиваючи… а все те, що інколи з’являється в пам’яті, — люди, явища, істоти, дитинство, юність, зрілість, хвилювання, пошуки й розчарування, — то все лише сновидіння на ходу, лише марення втомленого розуму, а головне — цей безмірний ліс, ці трави, гриби поміж ними, щебетання птахів і граціозні тіні косуль, що голубими тінями з’являються й щезають у гущавині заповідника.

Він вийшов на високий горб. Пісок вузькими рівчаками плив униз. Старий Гук зупинився, глибоко вдихнув повітря, напоєне свіжістю й теплом серпня, духом зачарованого лісу. Звідси видно було зелене покривало заповідника — хащі змішаного лісу, дніпровські луки, кручі на тім боці. Здалека докочувалися гудки пароплавів.

Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.

Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли. Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.

Ще, ще постріли. А потім — рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.

Гук зірвався з місця, побіг.

Віття шмагало його по обличчю. Загрузали ноги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.

Яруги, чагарі, лісоповал. Далі — узлісся, дорога. На дорозі — зелений «рафик», а біля кущів — група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг — конаючий лось, точніше — лосеня…

Старий єгер хвильку постояв, приклавши долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні