Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

— Я приніс.

— І я зробив.

Це було так нудно.

— Я заварив тобі чаю, — сказав тоді товариш Пса.

— А це що таке? — запитала я.

— Пий, — сказав Залізний Чоловік. — Це те, що п’ють маленькі дівчатка, щоб бути гарненькими.

Він одвіз мене до дитячого будинку. Вони із Псом відвідували мене. Поки Вітчимова дружина вимовила:

— Ця.

А він запитав:

— Скільки з нас?

— Гаразд, — сказала Смерть і підвелась. — Я йду.

— Все, — сказала Маленька Сестра. — Тепер йому стане ліпше.

— То що? — запитав мене Залізний Чоловік. — Проведеш мене?

— Я?! До тебе на роботу?! Авжеж! Звісно «так»!

Його чудовий кабінет, його ковдри у шафі. Я попестила їх рукою, і вони впізнали мене.

Він витяг пістолет і, розрядивши, почав розбирати. Я сиділа на краю стільниці, хитала ногами, їла бутерброд із сиром та пила чай.

— Пий-пий, — усміхався Залізний Чоловік. — Від чаю дівчатка стають вродливими.

— Я випила вже дві філіжанки, — сказала я. — То як?

— Чудово, — сказав він. — Ще ковточок і тоді буде саме те, що треба.

— Готова?

— Готова, — сказала я.

— Ходімо.

— Я готовий, — сказав Залізний Чоловік.

— Ходімо.

Але вони теж були напоготові. Дванадцять Кам’яних Воїнів і величезний кам’яний змій.

— Ха, — він навчився приручати драконів.

Вони обступили мене, і дракон бив хвостом, налаштовуючись уразити мене в саме серце.

— Ходімо звідси, — сказав Залізний Чоловік.

— Ходімо, — кивнула я.

Розділ 8

І я знову вийшла до Кота.

— Допоможи мені.

— Годі, — сказав Кіт.

— Але в мене є тільки ти.

— Не тільки…

— А хто ще?

— Озирнися.

— Робот!!! — вигукнула я.

Як я зраділа.

— Вітаю!

Мерщій відчинити вікно, аби сказати йому:

— А, — яка я рада, що це ти.

Величезний Бойовий Робот. Він зрадів, як побачив мене. Він присів, щоб стати нижчим і сказати мені:

— А, — я так довго шукав тебе.

— Е? — Кіт із твоїх друзів?

— А? — він тобі не сподобався?

— Е — я хочу бути твоїм другом.

— А — але ж ти не можеш допомогти мені.

— А — можу.

— А?! — як?!

Він простягнув руку і сказав:

— А — ходімо.

Ми йшли вулицею, і я задирала голову, щоб бачити його обличчя.

— Куди ти ведеш мене?

— До друзів, — казав він. — А.

— Вони допоможуть нам?

— Вони не допоможуть. Вони вже не можуть допомогти.

— А що з ними? Вони хворі?

— Е — ні, вони померли.

Маленький гуркотливий трамвай. Величезний Бойовий Робот.

— А — виходимо.

— Е — тепер сюди.

До занедбаних будинків на вулицях передмістя, у величезний ангар з напівстертими написами «ми переможемо», «на потреби війни», «належить