Читати книгу - "Заборонені чари"

мені на слово. Так буде краще для нас обох. І передовсім — для тебе.

— Для мене буде краще, коли ти скажеш правду.

— Востаннє прошу тебе…

— А я наполягаю!

Маріка гірко зітхнула.

— Ну, раз так… — І скоромовкою випалила: — Я була в батька.

Стен кривився, мовби з’їв щось кисле.

— Дуже дотепно! — Він пирхнув. — І зовсім не смішно.

Маріка жалісливо подивилася на нього.

— Я кажу не про твого батька, Стене. А про мого.

На якусь мить їй здалося, що вона мимоволі привела в дію своє закляття. Стен завмер, як паралізований, ноги йому підкосилися, але він таки зміг устояти, дошкандибав до найближчого стільця й важко всівся на нього, втупившись бездумним поглядом у протилежну стіну.

— Даруй, Стене, — тихо сказала Маріка. — Я ж попереджала…

— Залиш мене… Зараз же!

Маріка мовчки кивнула — радше собі, ніж йому, — і вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері.

У спальні напівсили горів вправлений у люстру маґічний світильник. На ліжку були безладно розкидані подушки, зім’ята ковдра лежала на підлозі, а лялькова голова знайшлась аж у дальньому кутку кімнати.

„Братик добряче лютував,“ — подумала Маріка, скидаючи жакетку.

Також вона скинула спідницю та блузку, закуталась у просторий довгий халат, а своє тамтешнє вбрання віднесла в ґардеробну, якнайдалі від Стенових очей. Повернувшись до спальні, Маріка вмостилася на краю ліжка і стала чекати на брата.

Стен вийшов з кабінету хвилин за десять по тому. Він був неприродно блідий і так само неприродно спокійний. Присівши поруч із сестрою, запитав:

— Де живе… цей чоловік?

Маріка вмить насторожилася:

— Навіщо він тобі?

Стен змучено посміхнувся:

— Не турбуйся, сестричко, я не збираюся зводити з ним рахунки. Правду кажучи, я давно був готовий до того, що в нас, можливо, різні батьки… — Він чи то зітхнув, чи то схлипнув. — А проте мені боляче. Як мама могла!..

— Вона не винна, братику. Серцю не накажеш.

Стен обійняв її за плечі й пригорнув до себе. Марічине волосся було шовковистим на дотик і п’янким на запах. „Якщо в нас різні батьки,“ — несподівано для самого себе подумав Стен, — „то чому не різні матері? Яка несправедливість!“

— Я це розумію, рідна. Шлюб наших… моїх батьків було вкладено за розрахунком. Хитромудра політична гра… Але мій батько дуже кохав нашу маму.

— На жаль, без взаємності, — сказала Маріка, міцніше притулившись до брата. — І він добре це знав. Думаю, він також знав, що я не його дочка. Однак завжди гарно до мене ставився, жодного разу не кривдив.

— Він душі в тобі не чув, — підтвердив Стен. — А той… твій справжній батько любить тебе?

— Він каже, що я повернула йому сенс життя. І я в це вірю… А чому ти питаєш?

— Хочу знати, чи можна на нього покластися.

— Звичайно, можна. Задля мене він ладен на все. Ми знайомі вже три роки, — Маріка мало не додала „тутешні“, — і для нього я найважливіша людина в світі. А що?

— Та от я думаю, — промовив Стен повільно й нерішуче. — Річ у тім, що потрібно надійне місце, де ти була б у безпеці, поки не скінчиться вся ця колотнеча довкола корони. Тітка Зарена пропонує забрати тебе до себе в Люблян, але там, як і в Мишковичі, вистачає імперських шпигунів. От якби я був упевнений, що твій батько зможе захистити тебе…

Маріка підвела голову і недовірливо поглянула на брата. Про таке вона й мріяти не сміла! Невже Стен справді над цим думає? Чи, може, в його словах криється якась пастка?..

— Ти серйозно, Стене?

— Дуже серйозно. — У брата був такий стурбований вираз обличчя, що всі Марічині підозри розвіялися. — Ти навіть не уявляєш, як усе серйозно. Скоро почнеться така буча, що й чортам гидко стане. Рада… — Стен запізніло прикусив язика.

— Я знаю про Раду Дванадцяти, — сказала Маріка. — І про тебе знаю. І про тітку Зарену. І що мама була в Раді, також знаю.

Стен розгублено похитав головою:

— Я вже нічому не дивуюся. Забагато сюрпризів для одного дня… Але як ти довідалася?

— Через мамин портал я можу вільно потрапити до Зали Дванадцяти, — пояснила Маріка. — Тільки не питай, як це вийшло, я уявлення не маю. Можу і квит — шлях для мене відкритий.

Стен устав і пройшовся по кімнаті, потираючи долонею лоба.

— Просто неймовірно! Ти оживила мамин портал, потрапила до Зали Дванадцяти, пошивши нас у дурні… То, може, ти й Архівний Кристал читаєш?

— Так.

Стен із зітханням опустився на низенький пуф біля ліжка.

— Мабуть, я здивувався б, якби ти сказала „ні“. І не повірив би.

Якийсь час вони мовчали, обмінюючись поглядами. Нарешті Маріка запитала:

— То що ж Рада?

— Вони замислили велику гру. Виявляється, ще наш дід Лодислав… — почав був Стен, та раптом замовк. — Е ні, так не годиться. Зараз твоя черга. Розкажи про свого батька. Хто він такий? Я знаю його?

— Не знаєш і не можеш знати. Його звати Генрі МакАлістер, він шотландський барон…

— Хто? Який? — перебив її спантеличений Стен. — Що за дивне ім’я? „Мак“, якщо не помиляюся, ґойдельською означає „син“. Невже він з Ґойдельських островів?

— І так, і ні, — обережно відповіла Маріка. — Він