Читати книгу - "Захребетник"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 87
Перейти на сторінку:

— От бачиш. Я завжди казала тобі, що велике знання — велика печаль. Не хвилюйся, після захисту дисертату я стану магістром і забуду ці кумедні бабусині методи…

Коли, намилувавшись надвечір’ям, Джеймс ішов підписувати контракт із маестро Вучею, він уже забув про слова рудої відьми.

* * *

Ворота йому відчинив підмайстер Фернан.

— Доброго вечора, пане! Маестро наказала провести вас до кабінету.

Джеймс зійшов на другий поверх і незабаром опинився в кабінеті, наявність якого в домі Вучі Естевен навіть припустити не міг. Немов у криці лицарської збруї оселилося кошеня. Безліч речей заповнювала кабінет, і будь-яка дрібниця прикрасила би помешкання вченого, мансарду артиста чи будуар кокетки — але не кабінет пані зі шпагою.

Різьблений стіл на ніжках, що його майстер червоного дерева зобразив у вигляді кумедних, перевернутих догори дриґом каріатид. Клавікорд, інкрустований слоновою кісткою та заставлений зверху фігурками й статуетками, вазочками й свічарниками. Це, понад усяким сумнівом, робило звук інструмента, і сам по собі неголосний, зовсім нечутним, — але тут на клавікорді не грали — його використовували, як оригінальну шафку.

Кута етажерка, стилізована під розарій.

Килими з яскравими орнаментами.

Джеймс, скажемо чесно, просто-таки оторопів.

— Маестро зараз прийде. Зачекайте, будь ласка.

Парубок залишився в кабінеті сам-один. Крізь недбало зашторене вікно, що виходило на пустирище, дивився ранній місяць. Горіли свічки в настінних канделябрах. Немов руїни міста, зруйнованого злісним маридом, громадилися меблі. Надмір речей у доволі тісному приміщенні не тільки пригнічував, а й викликав якийсь острах.

Самотня жінка, думав Джеймс. Ще нестара. Вдова. З ранку до ночі — шпага, спис, кинджал. З ночі до ранку — холодна постіль. А пристрасті, напевно, вирують. Я сам бачив, як вони киплять, ці пристрасті. Муса, мабуть, дотепер за бік тримається. Мені казали, якщо без удаваної скромності, що я гарний вроду. Що, коли контракт — лише привід запросити мене пізньої години?

Бо ж не з Фернаном їй утішатися?

Або інакше: не тільки з Фернаном?!

Він ще не знав, погодиться чи відмовиться, якщо маестро Вуча запропонує йому своєрідну ферму оплати уроків фехтування. У ліжку було би простіше дізнатися про рябого нахабу… Як каже маестро, що зроблено, те оплачено…

«Ми, циніки…»

Джеймс простяг руку, взяв із клавікорда бронзову статуетку заввишки приблизно з лікоть. Думки ще витали довкола інтимних стосунків, а пальці безпомильно стислися навколо мети, що парубок виношував її ось уже кілька днів.

«Ми…»

Він тримав у руках Лисого Генія.

Рябе лице. Хвіст чуприни перекинуто через плече. Залисини на скронях. Глибоко посаджені очиці. Орлиний ніс. Нервові ніздрі. Рот буркуна, щоки любителя пива та масних закусок. Обличчя знайоме, а тіло інше — з помітним черевцем, вузькими плечима й, головне, з короткими ручками-ніжками.

Тілом Лисий Геній був схожий на євнуха.

Бронза, з якої його змайстровано, на дотик була холодна, як лід, і неприємно шорстка. Легкий запах мускусу залоскотав ніздрі. Джеймсові здалося, ніби він тримає отрутну, смертельно небезпечну жабу зух-зух, чиї виділення заражають сміливця зміїною коростою.

«Треба нишком забрати статуетку й показати Азіз-бею!»

Ідея, щойно зринувши, стала на герць із дворянською шляхетністю:

«Отже, це означає вкрасти? Донести?! Посоромтеся, віконте! Спершу треба з’ясувати, куди ведуть сліди, звідки у Вучі Естевен ця фігурка, хто був натурщиком для скульптора…»

— А я казала тобі, Фернане: і він неодмінно зверне увагу…

У дверях стояла Вуча Естевен, (безпристрасна, як пустеля вдень, бліда, як пустеля вночі, й повітря навколо маестро закручувалося, мов смертельний джин, що повстав із піску. Позад неї бовванів підмайстер Фернан і кивав у відповідь на кожне слово господині.

— Він не просто так прийшов, Фернане. Він по твою душу прийшов. Що зроблено, те оплачено. Не добив ти, доб’є він. Ваш на баш. Інакше не буває.

— Інакше не буває, — сказав незнайомий Джеймсові чоловік, відкинувши килим і виходячи зі стінної ніші. Судячи з того, що незнайомець почувався в кабінеті, як удома, він був другим підмайстром або кимось із довірених осіб Вучі.

Уся трійця озброїлася бадеками — кинджалами із череном, розташованим під кутом до рибоподібного, хитро вигнутого клинка. Саме те, що треба для різанини в обмеженому просторі, — подумав Джеймс. Він дістав з-за пояса дагу, але оголювати рапіру й гадки не мав. Розмахувати довгомірною рапірою в кабінеті? — рівнозначно смерті.

Зараз для тебе все рівнозначно смерті, — уточнив хтось.

Можливо, Лисий Геній.

Зваживши статуетку в руці, Джеймс відставив її подалі, хоча дуже кортіло зберегти речовий доказ. Замість Генія він узяв марронську танцівницю. Теж бронзова, танцівниця була трішки довша за рябого, і вся витягнулася вгору, ставши навшпиньки й звівши руки над головою.

Щиколотки танцівниці чудово вмістилися в долоні.

На щастя, маррони люблять тілистих дівиць

1 ... 25 26 27 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захребетник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захребетник"