Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

схопився на ноги і зі здивуванням помітив, що його хтось увечері роздягнув. Плач раптово урвався. Розбійник накинув на полотняну сорочку барвистий кептарик, заправив за черес пістолі, вхопив бартку і, свиснувши на пса, обережно відчинив двері. У довгому коридорі нікого не було. Приятелі почали скрадатися до сусідніх покоїв.

Була вже ясна днина. Крізь великі вікна било сонячне проміння. Видно, вони проспали довгенько після важкого вчорашнього дня. Біля високих білих двійчастих дверей Пинтя зупинився і припав до них вухом. Не було чутно ані шереху.

«Дивно» — гмикнув легінчук і зиркнув на Кудлоша, що нюшив довкола. Аж раптом двері розчахнулися, мало не збивши з ніг вивідників. В останню мить вони встигли відхилитися. На порозі стояв король. Він був у ковпаку з китицею і блакитному шовковому халаті, по якому навскоси було виткано золотих чоловічків.

— Що ви тут робите? — приголомшено спитав Урбан III. — Чи вам памороки забило?

— Та власне… — запнувся Пинтя. — Хотіли побажати вашій величності доброго ранку!

— Гм… Які чемні! — заусміхалося півкороля. — Ну то бажайте!

— Це ваша опочивальня? — запитав розбійник після шанобливого поклону.

— Так! Я тут проводжу свої ночі. Останнім часом безсонні, — скривилася друга половина короля.

— А чи можна подивитися? Я ще ніколи не бачив, яка на вигляд королівська спальня! — схитрував легінчук.

— Та ж ви ночували у покоях самої королеви!

— Ого! — присвиснув розбійник. — Цю неймовірну подію треба затямити!

— Відколи дружина померла, я часто туди запрошую найпочесніших гостей. Чого кімнати будуть стояти порожні?

— Ваша величносте, а ви нічого не чули? — наважився Пинтя на відвертість.

— Що ви маєте на увазі? — насторожився король.

— Плач! Безутішний невгамовний плач.

— Зайдіть до мене! — раптом посерйознішав Урбан III і міцно зачинив за ними двері.

Королівська спальня була майже така сама, як опочивальня королеви. Тільки замість рожевого кольору тут все було пофарбовано у голубий. А гобелен на цілу стіну зображав полювання на ведмедя. Щоправда, напису на ньому Пинтя здалеку не прочитав, а поцікавитися навпрошки розбійник посоромився. Король посадив отамана в гарне крісло із вигнутими білими ніжками і бильцями.

— Отож ви все-таки її почули! — заходив нервово по кімнаті монарх, тереблячи на шиї золотий ланцюг, оздоблений трояндами із зеленої яшми. — Я ж її просив бути ввічливішою, коли приходять гості!

— Кого? — ледь не разом вигукнули Пинтя з Кудлошем.

— Мою покійну дружину! — упав у таке ж крісло із синіми квіточками на білій спинці король. — Розумієте, відколи померла наша донька, моя кохана почала з’являтися до мене щоночі. Ніяк не може примиритися зі смертю Геремії. А ви ж знаєте жінок! Вони не тримаються золотої середини, а впадають у крайнощі!

Він зітхнув і почав хусточкою витирати сльози, що заблищали на його лівій половині.

— То ви її не… — затнувся Пинтя. — Не поховали?

— Поховали, аякже! У нашому соборі з великими почестями ще сімнадцять років тому. І вона нас ніколи не турбувала. Приходила тільки вночі на іменини Геремії. Та ще на мертвецький Великдень іноді. Однак після смерті принцеси вона наче сказилася. Ходить до мене щоночі і не дає спати, — пошепки додав правитель, наче остерігався, що хтось їх почує. — Стала дратівливою, постійно скиглить, дорікає мені, що я не вберіг доньку. Я від таких нервів сам занедужав.

Король показав на своє обличчя, яке мінилося у гримасах.

— Воно перестало мене слухатись. Уявляєте, як це бути монархом, якому непідвладне навіть власне обличчя?! — тут його ліва половина знову зарюмсала. — Тому я так сподіваюся на вас, славний розбійнику! Якщо ви порятуєте Геремію, то всі ці жахіття враз припиняться. Я стану вашим боржником на ціле життя! — Він витягнув із шухляди секретера набитий шкіряний капшук. — Я знаю, чим вгодити таким бравим хлопцям! Заплачу дзвінкою монетою! Куди там грабункам у вашому лісі!

— Мерщій до Молибога! — загавкав Кудлош, коли таємницю нічного плачу було з’ясовано, і вони спохопилися, що за балачками забули про товариша, заточеного у підземелля.

Прихогіивши довгов’язого міністра Іноша, який ще позіхав і був схожий на настовбурченого птаха, вони попрямували до собору. На овиді здаля затемніли чотири постаті драконів, що наближалися збоку Скляної гори. Мандрівці заквапилися і невдовзі сховалися у величному храмі. Коли вони піднімали за металеве кільце кам’яну ляду, у Пинті від хвилювання аж спітніли долоні. За мить вони будуть стрибати від щастя, якщо почують хрипкий голос Молибога. Або навпаки: заціпеніють від жаху, як не побачать свого мовчазного побратима.

Однак, схоже, у склепі їхнього приходу не чекали. І поки вони спускалися легкою драбиною з кедрового дерева, до них ніхто не озвався.

— Кепські справи, — зітхнув король і посвітив великим трираменним свічником довкола скляної труни. — Вашого приятеля нема. Отож…

Він ще раз голосно зітхнув.

— Ось він! — гавкнув вовкодав. Він сперся лапами на кам’яну статую, що лежала вздовж стіни неподалік прозорої домовини з принцесою, і завив. Молибог розпростерся на землі, наполовину витягши з піхов меча. Видно, небезпека заскочила його зненацька, тож він не встиг оборонитися. По кудлатому писку Кудлоша збігла велика сльоза, але пес швидко злизав її язиком.

— Молибоже! — присів до нього Пинтя і поклав руку на кам’яне рамено. — Нарешті ти знайшов свій спокій, братку!

— Це був справжній воїн, — кивнув головою король. — Він ніколи не знімав своїх обладунків. Я всього раз одягав лати на парад, то мені такі мозолі на плечах натерло!

Однак ніхто не заусміхався на його жарт. Пинтя з Кудлошем скрушно мовчали. Про що вони думали у цю мить? Про несподіваний кінець земного життя свого безталанного побратима? Про таємниці, які він поніс із собою у вічність? Про добро і зло, що борються повсякчас? Про гідність, з якою треба дивитися в очі смерті? Про справедливість, що настигає караючою десницею