Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

27 серпня 1943 року члени УПА викрали вісім чоловіків, серед них трьох братів Маґерів з села Трускоти. «Наша вчителька Олександра Маґер, – пише Тадеуш Котарський, – благала злочинців змилуватися над безправно пійманими, вже катованими, але була брутально вигнана від однієї з багатьох підвод і зіштовхнута ударами прикладів карабінів у придорожній рів, незважаючи на її помітну вже вагітність. [...] вона сіла на підводу і вдвох з господарем (її знайомим) мчалися кіньми [...] за захопленими й викрадачами [...] По дорозі, мешканці, яких питали, щиро й відверто інформували, що й кого бачили на підводах, попри те, що також були, скоріш за все, українцями. [...] вони зупинилися в господарстві українців, які надали допомогу, благаючи, однак, пані Олю, щоб не їхала далі, бо ніяк таким чином не допоможе захопленим – нехай краще береже своє і ненародженої дитини життя та господаря-поляка, який ішов на дуже великий ризик». Для порятунку синів, батько братів Маґерів підкупив солтиса Юфимчука, щоб той втрутився у штабі УПА в свого шурина в Свиняжині. Жодні старання не принесли результату, викрадені чоловіки були вбиті.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/60, Свідчення Тадеуша Котарського, арк. 2–4.

Смідин, ґміна Мацеїв (зараз Луків) – українське село.

1 вересня 1943 року члени УПА, які здійснили вбивство понад тридцяти поляків у сусідній колонії Сьомаки, вбили чотирьох членів польської родини Еммів. Врятувалися Тадеуш Емме та один з його братів: «ми вижили, бо нас не було вдома. Коли ми поверталися додому, нас остеріг один із сусідів (українець). Він сказав: не йдіть додому, бо там всі застрелені, і на вас чекають бандити. Піп (український священик) хотів поховати тіла моєї родини на українському кладовищі, але йому на це не дозволили. Загрожували, що якщо поховає їх на цвинтарі, то чекає його те ж саме, що поляків».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/1, Свідчення Тадеуша Емме, арк. 2.

Суха Лоза, ґміна Велицьк – польська колонія.

30 серпня 1943 року від рук УПА і українців з сусідніх місцевостей загинуло близько сімдесят поляків. УПА також вбила двох українців, Івана Мороза та Володимира Гната, які відмовилися вбивати поляків.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/61, Свідчення Юзефи Циняк, арк. 127зв.

Чорніїв, ґміна Купичів – українське село, в якому проживало декілька польських родин і – до 1942 року – єврейських.

6 серпня 1943 року українські селяни вбили п’ятнадцять поляків, серед них три особи з родини Зубкевичів. Владислав Зубкевич врятувався завдяки допомозі місцевих українців – Трохима Самонюка та Івана й Трохима Данилюків.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/12, Свідчення Владислава Зубкевича, арк. 21–22.

Адамівка, ґміна Людвипіль (зараз Соснове) – польсько-українське село.

У червні 1943 року поляки, яким загрожував напад УПА, встигли втекти до Янівки. Діоніза Фелінська, яка не знала про остереження, з трійкою дітей прибула до села і була вбита. Сусідку-українку Совєту Філинську, яка заступилася за неї, також було вбито. Дитину Совєти взяли до себе поляки з партизанського відділу АК «Бомби» у Старій Гуті.

Троє малих дітей Фелінської викрав місцевий українець; члени УПА мали їх зарубати, але солтис Адамівки, українець Ніло Сероцинський, їх врятував.

Українець Іван Гольчик у 1943 році врятував Станіслава Фелінського та возив продукти для поляків, які сховалися в місцевості Стара Гута.

Джерело: Свідчення Юзефи Марциняк, дівоче Фелінська, с. 1–2 (у зборах Ромуальда Нєдзелька); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 242.

Антолин, ґміна Людвипіль – польсько-українська колонія.

У серпні 1943 року українець Михайло Міщанюк від УПА отримав наказ вбити свою дружину-польку Ґеновефу Шиндару та річну дитину. За невиконання наказу його з усією родиною було вбито.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VI/4, Свідчення Яна Бочковського, арк. 15.

Борек, ґміна Степань – польська колонія.

16 та 17 липня 1943 року, під час масової акції УПА на ближню Гуту Степанську, колонія була спалена, декілька осіб загинуло.

Мечислав Слоєвський з 7-річним сином Едвардом приховувалися в лісі, харчуючись ягодами й картоплею, які він підбирав на полях. Він був до крайності психічно й фізично виснажений. «Я двічі задумував вчинити самогубство, – згадував, – від страху бути схопленим і підданим тортурами, яких я від українських бандитів сподівався. Я брав свого синочка Едя і ми йшли до річки [...] Я думав втопитися разом з синком, щоб скоротити час поневірянь і жахливої боязні. І тоді, коли я брав сина за ручку, він говорив до мене, плачучи: татусю, повертаймося до нашої криївки. Я не мав відваги скочити у воду». Знайомий українець зі Ставища, Петро Базилюк, прийшов їм на допомогу. У замаскованій криївці в його стодолі вони обидва протрималися аж до вступу Червоної армії в січні 1944 року, а потім виїхали до Польщі.

Водночас Петро Базилюк переховував свого родича, українця, якому також загрожувала УПА. Він не завагався дати притулок Слоєвським, незважаючи на те, що в червні 1943 року його помилково підстрілив вартовий польської самооборони з Борека, в результаті чого він втратив око. Доля Базилюка закінчилася трагічно: весною 1944 року його застрелили радянські солдати, яким він не хотів віддати останню корову (за іншою версією, наведеною Владиславом Курковським, він загинув від рук УПА в 1946 р.). «Загинула людина надзвичайно права, чесна й благородна, – пише Антоні Калюс. – Якщо б у Польщі було прийнято давати таку медаль, як в Ізраїлі – відзнаку „Праведники народів світу”, то Петро Базилюк – українець, заслужив би цю медаль в першу чергу – за моральну відвагу оборони життя іншої людини».

Джерело: A. Kalus, Borek, „Na Rubieży” 1994, № 10, с. 16; AW II/1350/2k, W.