Читати книгу - "Дикі банани"

дух ображався і насилав нещастя на винуватців та їхні родини. А якби народилася позашлюбна дитина, — то це був би вже кінець світу й віковічна ганьба, навіть злочин!

З другого боку, діти були дуже бажані. Їх вважали необхідною ланкою культу предків, при якому наступність поколінь відігравала основну роль. Не можна було й подумати, щоб нормальний чоловік не хотів мати синів, які після його смерті шануватимуть пам’ять батька і молитися його духові. Не було більшої неслави для таї і його близьких, як померти, не залишивши синів. Ось чому молоді таї потрапляли у цілковиту залежність до батьків своїх наречених. Вони мусили покірно просити в них руку дочки, платити їм, служити і коритися.

Жінки у таї і дома, і в полі працюють значно більше за чоловіків. Звідси деякі європейські доктринери роблять квапливий висновок, що плата за дружину є головним чином платою за майбутню робочу силу. Може, це й так, але не зовсім. Справа виявляється складнішою, визиск тут брутальніший, хитріший.

Батько дівчини продавав зятеві не тільки робітницю, але насамперед жінку, яка мала подарувати чоловікові сина, легального сина, що згодом буде виконувати культ предків. Майбутній зять потрапляв у пастку і хоч-не-хоч мусив платити за дівчину ціну, визначену батьком. Це був єдиний, буквально єдиний шлях мати повноправного сина.

Чи справді єдиний? Адже здобути взаємність своєї коханої легко, переконавшись, що дівчина ладна йти за ним у вогонь і воду, юнак мусив би збунтуватися проти тиранства батьків, забрати дівчину, збудувати собі хату і сказати всім, що вони одружились і їхні сини після смерті куритимуть йому фіміам перед вівтарем предків.

Здавалося б, нема нічого простішого, та нехай би молодий шаленець зважився на це. Пекло звалилося б на його зганьблену голову, тисячі перешкод отруїли б йому життя. І навіть якби зухвалий бунтівник не дозволив видерти останньої смужки рисового поля чи спалити хату, то все одно не зніс би одного: загального презирства. Оголосити, що безсоромна пара живе, як дикі звірі, без благословіння батьків, отож, і без опіки зичливих духів, — це означало знищити молодих. Мабуть, від цього найбільше й страждав Монг.

А коли б і це не вплинуло, батько дівчини міг дістати іншу, відчутнішу допомогу. Всі інстанції, від третейського суду на селі до трибуналу в чау, а в разі потреби й вище, твердо боронили б інтереси тестя і засудили непокірливого зятя до найтяжчої кари. Не на смерть, звісно, але все робили б так, щоб йому набридло життя і він волів за краще вмерти.

Мати дітей, а особливо синів, мріє кожен таї. Звідси й особлива увага до всього, що стосується народження дитини.

Надумавши одружитись, юнак надсилав сватів до батька коханої. Серед його дрібних подарунків неодмінно було листя бетелю і горіхи арекі, — на Далекому Сході це символ вірного кохання. Якщо все складалося позитивно, свати і родичі нареченої домовлялися і встановлювали розмір плати. Звичайно юнак був голий як бубон, тому складали умову, за якою він мусив служити в господарстві тестя. Ця служба здебільшого тривала від шести до дванадцяти років, залежно від принадності дівчини, її громадського становища і від того, чи дуже юнак закоханий.

Як тільки доходили згоди — іноді внаслідок запеклого торгу, — родичі майбутнього зятя оправляли бенкет. Після цієї церемонії юнак як офіціальний жених з чистою совістю входив у перший день заручин до хати нареченої, а точніше — до хати батьків її. Починалися визначені угодою роки його праці на тестя. Цей період називався «езе», що значить «робити зятя». Якщо у цей час народжувалися діти, стосунки переважно закріплювалися. Але частенько бувало й інакше: молоді набридали одне одному, і жених ішов геть, втрачаючи, певна річ, час вислуги. З цього найбільш радів батько молодої, бо він міг розпочинати все з початку з іншим зятем і далі наживатися на безплатній праці парубка.

Зрозуміло, що дівчата дбали про свою чарівність і принадність, але не менше від них у цьому була зацікавлена вся сім’я. Батьки намагалися якнайдовше зберегти красу дочок, виховати в них ввічливу і лагідну вдачу, витонченість тощо. Дівчата мало працювали, але на це дивилися крізь пальці, аби вони не втратили привабливих форм, завойовницької посмішки й блиску очей, знаменитих на весь Індокитай. Пізніше життя брало з них за все, покладаючи на плечі жінки особливо важку працю, але поки що дівчата жили мов у раю, як рідко коли живуть дівчата інших народів, — не думаючи ні про що, наче барвисті метелики, співучі птахи, пахучі квіти або князівни, що танцюють на золотому килимі життєвих чарів. Так в усякому разі співали про них закохані хлопці.

Якщо наречений не хотів жити під одним дахом з тестем і працювати на нього, то він міг збудувати собі хату, але щороку мусив давати тестеві стільки рису, м’яса, солі, тютюну і спирту, що той міг вільно утримувати всю родину протягом періоду, який був обумовлений угодою. Якщо юнак був зайнятий на службі, то замість себе він міг послати в господарство тестя робітника, щоб той одробив за майбутнього зятя.

Коли минали зумовлені угодою роки, жениха, який давно уже втратив пушок молодості, чекали ще матеріальні збитки — весільний бенкет. Ця урочистість належала до важливих обрядів таї, і її влаштовували на кошти зятя надзвичайно пишно. Забивали буйволів, свиней, курей і приносили їх у жертву родинним духам з купами рису і численними глеками горілки. Молодий залазив у борги на багато років, але в його житті наставав перелом: зять звільнявся від ярма тестя. Нарешті він міг зажити у своєму домі і стати батьком родини. У нього росли власні дочки, й він пильнував, щоб ті були красиві й принадні, щоб кінець кінцем і в його дім прийшов працьовитий зять.

Революція багато в чому поламала цю традицію. Юнаки, зайняті на державній роботі, не мали часу «робити зятя». Вони одразу вели наречену до управління запису громадянського стану, і сам дідько не міг їх примусити працювати на тестя. Впливовий зять —