Читати книгу - "Тихий Дін"

глибини, і вже з острахом дивилася на дідові руки в брунатному, на колір мов глина, старечому ластовинні.

Здавалось їй, що по дідових руках тече не весела червона кров, а буросиня глинкувата земля.

— Боїшся помирати, дідуню? — питала вона.

Дід Гришака крутив тонкою, в зморшках і жилах шиєю, ніби випростуючи її з стоячого коміра зношеного мундира, ворушив зеленою сивизною вусів.

— Виглядаю смертоньку, як дорогого гостя. Час уже... і пожив, і царям послужив, і горілки попив на своєму віку,— додав він, посміхаючись білозубим ротом і здригаючи зморшками очей.

Наталка гладила дідові руки й відходила, а він, все також зігнувшись, дряпаючи землю витертим коло держална костуром, сидів на призьбі в сіренькому залатаному мундирі; і молодо й задиркувато сміялися червоні петлиці на тугому стоячому комірі.

Звістку про те, що Наталку сватають, прийняв із зовнішнім спокоєм, але в душі сумував і злостився: Наталка за столом підсовувала йому кращий шматок, Наталка прала йому білизну, цирувала, плела панчохи, й латала шаравари та сорочки,— тому дід Гришака, дізнавшися, й дивився днів зо два на неї суворо та гостро.

— Мелехови—добрі козаки. В одному полку служили з небіжчиком Прокопом. Молодецький був козак. А онуки як? Га?

— І онуки нічогенькі, — уникливо відповідав Мирон Григорович.

— Грицько то непоштивий, поганець. Якось іду з церкви, зустрівся зі мною і не поздоровкався. Старі нині не в якій шані...

— Він ласкавий хлопчисько, — оступилася Луківна за майбутнім зятем.

— Га? Ласкавий, кажеш.? Ну що ж, щасти, боже. Аби Наталці по душі був...

В заручинах дід Гришака участи майже не брав, на хвилинку виліз із світлички, посидів за столом, з зусиллям процідив крізь звужену горлянку чарку горілки і, зігрівшись, почуваючи, що п'яніє, пішов собі.

Два дні мовчки поглядав на стривожено-щасливу Наталку, жував ротом/ рухав пасмами білих з прозеленню вусів; потім видно пом'якшав.

— Наталко! — окликнув якось.

Наталка підійшла.

— Ти що ж, онучко, рада, надісь? Га?

— Я й сама не знаю, дідуню, — призналася Наталка.

— Ну-ну... ну-ну... Чи ба... Ну, Христос з тобою. Дай бог,--і з досадою і гіркотою дорікнув. — Не дочекалася, поганко, поки помру, тоді б і вийшла... без тебе гірке буде мені життя.

Митько, підслухавши з кухні їх розмову, сказав:

— Ти, діду, може ще сто років проживеш, а вона чекатиме? Штукар з тебе.

Дід Гришака почервонів аж зчорнів, і зайшовся. Застукав костуром, ногами.

— Ци-и-и-ть, поганцю, собачий сину! Геть!.. Геть!.. Ах ти, нечистий дух!.. Підслухав, уражий!..

Митько утік надвір, посміюючись, а дід' Гришака довго обурювався, лаяв Митька, і ноги його, взуті в, вовняні короткі панчохи, тремтіли в колінах.

Дві молодші Наталчині сестрички, Маришка — підліток років на дванадцять, і Грипа — восьмилітня пройда й мазуха, — нетерпляче чекали дня весілля.

Стриману радість висловлювали й наймити, що постійно жили в Коршунових.

Вони чекали щедрого від хазяїна частування і сподівалися на пару вільних під час гульні днів.

Один з них, високий — мов той журавель над колодязем — богучарський українець з дивним прізвищем Геть-Баба, у півроку раз запивався. Пропивав усе з себе й заробіток. Давно вже ссало його знайоме млосне почуття нуді, але він стримувався, зв'язуючи початок запою з весіллям.

Другий, плюгавий і смаглявий козачок із станиці Мигу-линської, на ім'я Михей, жив у Коршунових недавно; зруйнований пожежею став у наймити і, заприятелювавши— з Геть-ком (так скорочено звали Геть-Бабу), почав час від часу випивати. Він дуже кохався в конях; хильнувши, плакав, розмазуючи сльози по гостренькому безбородому обличчі, чіплявся до Мирона Григоровича:

— Хазяїне! Голубе ти мій! Видаватимеш дочку—Михейку в поїжджани допусти. Ото проїду, — видно буде! Крізь полум'я проскочу й волосинки на конях не обсмалю. В мене самого коні були... Ех...

Завсігди похмурий і відлюдкуватий Гётько чомусь прив'язався до Михея, виварював з нього воду все одним жартом:

— Михею, чуєш? Ти з якої станиці? — питав він його, потираючи довгі аж до коліна руки; і сам же відповідав, змінюючи голос:

— "Мигульовський".—А що ж це ти такий х... ський?—"Та в нас уся порода така".

Він незмінно і хрипко реготав на постійно повторюваний жарт. Ляскав себе долонями по довгих сухих — аж дзвеніли— гомілках, а Михей ненависно оглядав виголене Гетькове обличчя, борлак, що тріпотів на горлі, і лаяв його "сичем" та "коростою".

Весілля призначили на перші м'ясниці. Залишалось три тижні. На першу пречисту приїздив Григорій відвідати наречену. Посидів у світлиці за'Круглим столом, полускав насіння й горіхів з дівчатами — дружками нареченої — і поїхав... Наталка його проводила. Під повіткою, де стояв коло ясел Грицьків кінь,-.засідланий новісіньким чепурним сідлом, шмигнула рукою за пазуху й, червоніючи, дивлячись на Григорія закоханими очима, сунула йому в руку м'який, що таїв ще тепло дівочих її грудей матерчатий жмуточок. Приймаючи подарунок, Григорій осліпив її білиною своїх вовчих зубів, спитав: