Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

машину. Сказала, що запрошена до якоїсь американської родини. А я заявив, що хочу трошки пройтися, перш ніж повернутися додому.

Я бачив, як вона поїхала, але неспокій не залишав мене. Вештався по набережних, і мені все здавалося, що по п'ятах хтось іде — манія усіх винних. Я плутав, замітав сліди. В мене не було підстав думати, що за мною продовжують стежити. Звідки ж тоді ці сумніви? Будь-якому досвідченому оку неважко помітити, що я тримаюся знервовано, й саме тоді вистежити!

Я спробував узяти себе в руки — перехожий, що прогулюється після тяжкого дня.

За п'ятнадцять хвилин до сьомої ввійшов у третю ятку рибного базару. Я вже бував тут — приходив один і з товариством. Так би мовити, провадив попередню розвідку. Все було відомо мені до найменших подробиць, і попри це запам'ятовував дрібниці, неначе бачив їх уперше.

Крокував повільно, неуважливо розглядаючи човни з рибою.

«Господиня — огрядна жінка років п'ятдесяти п'яти. Турецьке обличчя. Масивна». Так, точно такою є господиня третьої ятки — жінка перед мангалом.

«Її син двадцяти з чимось років, високий, кощавий, звичайно сидить у човні біля причалу й звідти продає рибу. Дуже послужливий. Як звернешся до нього, то так заговорить, що з порожніми руками од нього не підеш». Так, і син відповідає описові.

— Чого пан бажає? Пеламіду? Тунця? Погляньте на цього луфаря. Свіжовиловлений, він надзвичайно смачний. Засмажити з лимоном на решітці? Чи в оливковій олії?

Пан забажав з'їсти смаженого на решітці.

Парубок дуже спритно розпатрав луфаря, розділив навпіл і подав матері. Не менш спритно вона посолила його, й, поки пан, сидячи за столиком, пив звичайну холодну воду та чекав смаженої риби, навпроти нього сіла молода жінка років на двадцять шість чи двадцять сім. Вона була занадто смаглява, щоб вважати її слов'янкою, але в обличчі було чимало слов'янських рис, щоб могла видатися туркенею. Напевно, походила від якогось змішаного шлюбу. Але все це було мені ні до чого.

— Це місце вільне? — запитала вона турецькою мовою.

Звісно, місце було вільне.

Перш ніж нам принесли рибу, ми обоє підняли склянки з водою й зустрілися поглядами. Перша частина пароля була витримана.

Я глянув в її тарілку, вона — в мою. В обох був луфар. Витримано й другу частину.

Жінка запитала:

— Чи панові не важко передати мені сіль?

Пан одразу подав сільничку й проказав турецькою:

— Прошу.

Третя частина збігається до коми. Пан робить спробу пофліртувати:

— А може, ви хочете ще лимона?

— Дякую, мені цього досить.

— Я вдруге вже харчуюсь у цьому закладі, готують чудово.

— Тут на базарі скрізь так. Край!

Даремно я хвилювався. Трохи розпустив краватку — боявся, що від напруження піт заллє мені обличчя.

— Здрастуйте, — стиха проказав болгарською мовою.

Вона тільки кивнула.

За нашим столиком більше нікого не було. За сусідніми трьома столами голосно говорили про якусь автомобільну катастрофу, риба шкварчала на решітці, продавці галасували, моторні човни й шаланди гуркотіли. Навряд чи хто міг нас почути. Та коли б і почув — це був найзвичайнісінький флірт, після якого двоє молодих людей — як це водиться — можуть трохи й погуляти, та ще й обійнявшись.

Так ми й зробили. Я обійняв її за плечі, ми притулилися головами. Я майже зарився обличчям у її волосся. Воно пахло лавандою і якимись дешевими парфумами. Подумав про аромат Дейвіс і вилаяв себе за те, що такої миті вона спливає перед моїми очима.

Ось нарешті своя людина! Своя! Значення таких обіймів може зрозуміти лише той, хто зазнав таких випробувань, як я.

Я обіймав її, не відчуваючи ніякого збудження, хоча це була красива молода жінка, і за інших обставин я навряд чи залишався б такою холодною рибою. Опинившись у вовчому лігві, обіймав свою людину.

Запитав болгарською мовою:

— Ви не помітили за собою хвоста?

— Нічого особливого не помітила.

Вона говорила з македонським акцентом.

— Ми познайомились щойно у корчмі, — зашепотів я, — і після того пішли погуляти. Чи маєте ви щось передати мені?

— Дуже непокояться, що трапилося з вами.

Я розповів їй докладно те, що знав і що могло зацікавити Софію.

Помітив, що вона слухає дуже зосереджено. Напевне, намагалась запам'ятати все так, як я розповідаю. Я запитав:

— Чи нема небезпеки, що вас тут запеленгують?

— Поки що нічого не помічали.

— Хто ще знає про…

— Тільки ми з чоловіком. Власне, я зв'язкова, а все інше він.

— Де він працює?

— Тримає невелику радіомайстерню.

Пізніше ніколи не влаштовував таких зустрічей. Певно, вона пройшла вдало, бо я був новачком у цих справах і надто самовпевненим. Розумів, що наша прогулянка суперечила правилам роботи, якою я займався, але мені здавалося, що іншого виходу не було.

Ми домовились, де я залишатиму спішні повідомлення, й розійшлись.

Як згодом довідався, того ж вечора до Софії пішла радіограма, яка починалася словами: «Джаліль» обіймає всіх і повідомляє…»

А сам «Джаліль» у цей час обіймав Дейвіс. Обіймав її і подумки тріумфував:

«Виконано й другий етап «Варіанта № 1»! Виконано і другий етап!»

У ПОНЕДІЛОК УВЕЧЕРІ