Читати книгу - "Рік 2245"

Петрик, так само хапаючись, потягнув за два шнури, що звисали з двох кінців вежки, і її цілу зукоса опоясав великий екран.

— Тут будете все бачити. Це військовий матч в античному стилі. Добре зроблений.

Справді, перед чвіркою розкрилося чудове видовище: з щитами, сагайдаками і списами йшли лава на лаву. Далі їхали колісниці, запряжені баскими кіньми, що в шаленому бігу мусили, здавалось, зударитися на смерть.

У чвірки загорілися очі.

— Оце так! — гукав в захваті Алямбек. — Оце по-нашому! Бий їх!

Лави набігли на лави і розсипалися. Кожен вояк мав проти себе іншого, з яким змагався на списах чи на мечах. Сагайдачники, приклякнувши на одне коліно, пускали стріли, що з різким свистом розтинали повітря. З уст бійців вилітали глухі викрики шалу. Сурми сурмили, підганяючи людей до бою.

— Оце так краса, — щиро озвався Іван, вдивляючись у пишну картину. — Що то в них блищить на щитах?

— То такі каміння, не знаю, чи ти знаєш про них. Такі різнокольорові блискучі каміння. Ювеліри їх одшліфовують, і тоді вони грають різними вогнями… Так, вони були у вас, — згадав Петрик. — Були. За них давали багато того, що ви звете грішми… Дорогоцінні каміння.

— То ви їх робите на фабриках?

— Ні, їх викопують з землі. Є люди, яких це займає ціле життя — ходити по горах і шукати тих камінчиків.

— Та як? — рвучко обернувся Іван до нього. — То це справжні діаманти? Справжні дорогоцінності? Рубіни, смарагди, як там вони ще звуться… шафіри.

— Так, так, діаманти, — махнув головою Петрик. — То ти їх мав теж?

— Я? Я не мав. Багаті мали. Я за ціле своє життя тільки один перстень мав з діамантом — зорганізував собі на Чехословаччині… Там дуже багато люди жили, — пояснював Іван, блискучими очима придивляючись до головних пов’язок, щитів і кінської збруї, що горіли на сонці осяйними веселками.

— Ну, значить, наші школярі теж багаті, — усміхнувся Петрик. — У них того добра повні скрині.

— І то все — їхнє? — аж скрикнув Іван.

— Поки вони тут — їхнє. Всіхнє. Всі граються тими забавками. А як виростуть, то навіщо їм ці каменючки? Не чіплятимуть же на себе. Тоді приходять інші діти і теж граються.

— Але можуть взяти ті камінчики з собою. Мають право? — допитувався Іван.

— І куди б вони їх діли? — з досадою сказав Петрик. — Не надіне ж на себе і не ходитиме з брязкотельцями, як якийсь штубак.

— А якби котрийсь так дуже захотів? — не відставав Іван.

— Ну, якщо кому треба — той звертається до ювелірів, до цеху, — і вони йому зроблять… От, мамі треба було камінчиків для театру, то ювеліри їй надіслали, може, вони й тобі зроблять.

— Даром? Без грошей? — встряв Алямбек, одриваючись для цікавої теми навіть од видовиська бою.

— У нас нема грошей, — зовсім нетерпляче обізвався Петрик. — Навіщо тепер людям гроші? Тепер праця — для праці, для радощів, для насолоди творення.

Іван знову спохмурнів і одвернувся до екрану.

— Кров! — заволав він раптом. — Кров. Навсправжки б’ються. Падають. Ого-го, скільки їх упало.

Дійсно, багато бійців уже упало, і в них то тут то там темніли червоні плями.

— Та що ж це? — розгублено смикнув Петрика за рукав Юрко. — Як же так? Це ж діти, гра! Навіщо допускаєте до крови. Оце такі мудреці, все добре обдумали, а дітям дозволяєте убивати себе для вашої розваги.

Петрик тихо і приязно розсміявся і заспокійно підморгнув. Юрко незрозуміло дивився на нього і знову втупився в екран.

— Щось тут не так, — зауважив пілот. — Он я бачу, у багатьох кров синя.

Іван і Алямбек придивилися пильніше. Багато упалих і ранених мали великі сині плями.

— Липа! — розчаровано гукнув Іван. — Брехня. Вони тільки назнарушки билися.

— А ти ж як думав, дурню, — резонно відповів пілот. — Щоб у такому світі, як тепер, та пустили дітей до крови битися.

— Це, як у нас на маневрах, — докинув Алямбек, розчаровано зітхаючи. — Але здорово билися. Молодці. Оце театр — так театр.

В цей мент пролунало три різких дисонованих звуки, і бій в ту ж мить припинився. Бійці, ранені і полеглі — всі були нерухомі. Над кожним сектором бою принизилось кілька чоловіків в червоній і синій одежі. Літали низько, підраховуючи втрати.

Знову почулися ті самі різкі тони, і в той же момент неймовірний рейвах зчинився на всьому полі. Ранені схоплювались, полеглі обтрушувалися, а бійці голосно говорили, обмірковуючи деталі бою.

По третьому сигналу одні пішли вправо, а другі вліво, і знову вишикувалися в лави.

— Сині перемогли червоних на 2.500 ранених і 202 полеглих. До наступного змагання переможці і переможені цієї дивізії носять через плече синій шнур, — залунав різкий голос, ніби з десяти мегафонів.

На вежці він заревів так голосно, що всі здригнулися і глянули вгору. Під самим дахом стояв великий різьблений з дерева лелека і, розкриваючи дзюба, виголошував наслідки бою.

— Там схований мегафон, — сміючись пояснив Петрик. — А лелеку подарував цех деревообробників, власне, бувші учні, що зацікавились обробкою дерева і різьбою по ньому.

Лави струнко розходились в різні боки, коли раптом десь із неба пронісся голосний шелест, ніби від дощу, а за ним дитячий голос проспівав: