Читати книгу - "Застосування практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві: Науково-методичний посібник для суддів."

Водночас, Суд може визнати за доцільне застосувати національне законодавство. Таким чином, концепція «майна», відповідно до практики ЄСПЛ, передбачає обізнаність — насамперед, на національному рівні — з позицією Суду щодо тих чи інших питань. Особливо зазначена проблема є актуальною, коли підхід Суду є більш широким, аніж у національного законодавця.

Наприклад, визнання майном «правомірних очікувань» не вписується в традиційну канву об'єктів цивільних прав за чинним Цивільним кодексом України, як і визнання економічних інтересів за ліцензією на право здійснення певного виду діяльності. Тобто, документи дозвільного характеру можуть водночас визнаватися «активами» та охоплюватися поняттям «майна». Такі ситуації вимагатимуть від органів правосуддя, враховуючи вимоги Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, вирішення справ з урахуванням не лише національного законодавства, але й Конвенції та практики ЄСПЛ.

Рекомендовані рішення ЄСПЛ:

«Грецькі нафтопереробні заводи "Стран" та Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v.Greece) від 21 листопада 1994 р., заява № 13427/87 — позбавлення власності без належної компенсації;

«"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden) від 7 липня 1989 року, серія A, № 159 — позбавлення ліцензії, необхідної для здійснення підприємницької діяльності;

«Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia) від 7 травня 2002 р., заява № 59498/00 неможливість одержати належні до виплати суми;

«Еліа СРЛ проти Італії» (Elia SRL v. Italy) від 2 серпня 2001 р., заява № 37710/97 — заборона будівництва на земельній ділянці упродовж багатьох років, накладена у зв'язку з майбутнім вилученням ділянки для створення парку;

«"Інтерсплав" проти України» (Intersplav v. Ukraine) від 9 січня 2007 року, заява № 803/02 — ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу, оскільки фактично постійні затримки відшкодування і компенсації у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника, порушив «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном.

«"Україна-Тюмень" проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine) від 22 листопада 2007 року, заява 22603/02 — рішення є показовим прикладом того, що відповідаючи інтересам суспільства, певна дія, вчинювана органами влади, все одно може порушувати права особи через її непропорційність.

Звернути увагу:

• втручання у право власності допустиме лише тоді, коли воно є законним:

39. Будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Беелер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

40. Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі «Ентрік проти Франції» (Hentrich v. France) від 22 вересня 1994 року, серія А, № 296-A, сс. 19–20, п. 42). Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, п. 50, від 10 травня 2007 року). Отже, хоча Суд має лише обмежену компетенцію з перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що при застосуванні закону в тій чи іншій справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення (див. рішення у справах «Компанія "Анхойзер Буш" проти Португалії» (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [GC], заява № 73049/01, п. 83, ECHR 2007-I, «Кузнецов та інші проти Росії» (Kuznetsov and Others v. Russia), заява № 184/02, пп. 70–74 і 84, від 11 січня 2007 року, «Педурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, п. 98, ECHR 2005… (витяги), «"Совтрансавто-Холдинг" проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, пп. 79, 97 і 98, ECHR 2002VII, згадані вище рішення у справах «Беєлєр проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 108, ECHR 2000I, «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), пп. 50–52, а також, mutatis mutandis, рішення у справі «Цирліс і Кулумпас проти Греції» (Tsirlis and Kouloumpas v. Greece) від 29 травня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997III, пп. 59–63).

b) Стверджувана незаконність інвестиційного контракту, укладеного без згоди заявників

41. Суд зазначає спільність позицій сторін у тому, що до реконструкції горище, про яке йдеться, належало на праві спільної власності всім власникам квартир у будинку, включно із заявниками. Отже, стаття 1 Першого протоколу застосовна в цій справі. Відповідно рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном у значенні першого речення зазначеної статті.

42. Суд зауважує, що, вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутися до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт (див. пункти 16 і 23 рішення). Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотрималися умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту.

43. Суд зазначає, що в кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що