Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

а хто не має потреб, той небідний. ...Дуже шкодять дурням ті, хто їх хвалить. ...Лікарське мистецтво лікує хвороби тіла, а філософія звільняє душу від пристрастей...”[61].

Загальне значення античного атомістичного вчення звичайно ж міститься в ідеї атому. Ця ідея не загубилася, вона пройшла через віки і завжди була у свідомості видатних учених.

4.3. Класична антична філософія

Початок V ст. до н. е. у історії античної Греції прийнято вважати переходом до класичного періоду. У філософському відношенні цей період характеризується антропологічним поворотом, тобто переважанням проблематики, пов’язаної з людиною. Провісниками цього повороту були софісти, однак найбільш виразно його презентував Сократ.

Софісти

Спочатку софістами називали всіх, хто присвячував себе духовній діяльності, або того, хто знався в якійсь ученості чи премудрості. Тільки з кінця V ст. до н. е. значення слова „софіст” стало більш вузьким, бо відповідало іншій ситуації. З’явилась потреба у викладачах філософії й риторики, у популяризаторах наукових знань. Таких вчителів і стали звати софістами. Потреба в них викликана була необхідністю в умовах розвитку античної демократії навчити молодь мислити і говорити, аби приймати активну участь у політичному й громадському житті та досягти кар’єри. Учили ж софісти всьому на світі: фізиці, астрономії, математиці, поезії, музиці і навіть військовій справі.

Разом з софістами з’являється в античній філософії скептицизм. Ґрунт для скептицизму був підготовлений попереднім розвитком грецької думки. Численність точок зору на сутність світу викликала сумнів щодо права кожної з них зватись єдино правильною. Тим більше це стосувалось „уявностей”. „Уявне” кожний мислитель просто відкидав як природно неістинне. Софісти зробили простий висновок: немає взагалі ніякої об’єктивної істини, а є тільки її подоба, видимість, і вище з людських мистецтв є мистецтво вчиняти таку видимість, викликати у інших стан переконання. Саме цим можна пояснити славнозвісне положення софіста Протагора: „Людина є мірою всім речам - існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих”[62].

Тобто, як і що кому здається, так воно для нього й є, оскільки ніякого іншого „буття”, окрім того, яке нам здається і яке дане нам у сприйнятті, для нас не існує. Отже - суб’єктивізм є фундаментом софістики.

Протагор (481-411 р. до н. е.) може бути названий першим софістом, оскільки став першим брати платню за уроки. Кажуть, що він першим став відрізняти часи дієслова і точно висловлювати час дії. Був він великим майстром суперечок, про думку не надто піклувався, а вів спори про слова, був прискіпливим до смислів слів. Один з своїх творів він почав такими цікавими словами: „Про богів я не можу знати, чи є вони, чи їх нема, тому що надто багато чого перешкоджає такому знанню, - і питання темне, і людське життя коротке”[63].

Іншим відомим софістом був Горгій, який славився не тільки довгим життям (483-373 р. до н. е.), а й оригінальними принциповими тезами: 1) ніщо не існує; 2) хоч би що й існувало, воно було б непізнаванним; 3) навіть якби його й можна було б пізнати, та результат пізнання ми не змогли б виразити у словах, бо він не підлягає передачі. Що стосується першої тези, то Горгій, вочевидь, спирався на елеатів.

У цілому позиція софістів така: істини нема, знання немає, а є тільки „уявність” і намагання переконати інших з допомогою слів. Визнається лише „словесне мистецтво”, виверти й хитрощі. Справжній ритор вміє спорити, виступати „за” чи „проти” будь-якого з положень. Подолати крайнощі софістики можна було б шляхом розробки логіки, перш за все вчення про умовивід, що й зробив пізніше Аристотель. До честі софістів все ж можна віднести прагнення до істини, не дивлячись на ті чи інші соціальні обставини, і попри зневіри у досягненні її.

Та найбільш відданим справі пошуку істини був Сократ. Платон у своєму творі „Апологія Сократа” підкреслював, що Сократ не був вчителем у звичайному значенні цього слова, він був просто втіленням філософії як устремління до істини, до знання і саме тому, що він був шукачем, а не вчителем, він більше за все й навчав: учив пошуку, пробуджував філософію у душах інших.

Сократ народився в 469 р. до н. е. в Афінах. Його батько Софроніск був скульптором, а мати Фенарета - повитуха. У молоді роки Сократ сам займався скульптурою. Був знайомий з усіма попередніми й сучасними йому філософськими вченнями, однак ставився до них скептично. Ще у молоді літа він зрозумів, що знання про природу байдуже людям, бо то все справи божественні, вони від людей не залежать, а філософія повинна займатись справами людськими, тим, що залежить від нас.

Мудрість, якої хоче досягти Сократ, потрібна всім: і простим смертним, і державним мужам. Свій час він проводив у бесідах зі співгромадянами, а особливо з тими, хто вважав себе знавцем у якій-небудь сфері. Як тільки Сократ дізнавався, що з’явилась людина, яка щось знає напевно, він одразу ж прагнув з нею поспілкуватись і переконатись у цьому, бо сам про себе говорив: „Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Звичайно, що Сократ насправді знає багато, просто він надзвичайно відповідально ставиться до якості знання, його відповідності істині, розуміє відносність знання. І часто виявлялось, що під час сократівського розпитування, “знавець” опинявся у розгубленому стані стосовно своєї початкової переконаності у правильності й несуперечності знань. Сократ любив говорити, що є тільки одне благо - знання, і одне зло - невігластво. Вже у похилому віці він вчився грати на лірі: хіба непристойно, говорив, узнавати те, чого не знаєш? На питання „У чому полягає те, що личить юнакові?” Сократ відповідав: „У словах „нічого надмірного”. Молодим людям він радив частіше дивитись у дзеркало: красивим - щоб недостойною поведінкою не