Читати книгу - "Аеніль"

говорила несерйозно. Просто вихваляла мене перед батьком, а я підслухала.

Аеніль не знала, як реагувати. Майстриня Іветт була її найулюбленішою викладачкою. А музика — найулюбленішим предметом. На очах виступили сльози, які вона ледь змогла приховати.

— Мілон Діакторід з другої групи першого курсу відділення алхімії виконає «Різдвяну ніч» Калліста Рутенського.

Чорнявий стрункий хлопець, очевидно, що ронеєць, впевнено зайняв місце за фортепіано і почав грати.

— Багато щось ронейців тут, — Аеніль спробувала заговорити на іншу тему, щоб позбутися гіркоти на душі. — Таке враження, що у всіх ронейців батьки працюють в Академії. Дивно, у вас же невеличка країна?

— Так… — Голос Нітетіс прозвучав дивно. Аеніль повернулася і побачила, що подруга ховає погляд.

— Що?

— Та ні, нічого. Гарна пісня, правда?

Аеніль зрозуміла, що зачепила щось неприємне для Нітетіс. Вона кивнула на запитання подруги, але на пісню не звертала уваги: намагалася зрозуміти, що значив непевний, трохи сумний вираз Нітетіс.

Несподівано подруга тихо заговорила, не підіймаючи погляду:

— Навряд чи ти зрозумієш… Багато чого я взагалі не можу сказати… Але ронейці тут… Вони особливі, алхімія — це ронейське відділення, якщо хочеш знати. Але… краще б я була неронейкою…

— Чому?

— Хіба не зрозуміло? Мої батьки звичайні ремісники, яких привіз сюди один маг, вони були його слугами, працювали в нижньому замку… Але у батька були здібності… він закінчив Академію і став викладачем. Ронейці багато значать тут, але від них і вимагається багато. А вся наша багаточисленна родина — це брудна пляма серед дворянських ронейських родів Академії, які тут… Я й так забагато сказала.

— Я не знала… Я не думала, що це має тут значення.

— Має. І дуже велике, — сумно промовила Нітетіс. Аеніль побачила сльози в її очах.

Мілон завершив грати і спустився до свого батька, який сидів у одному з перших рядів. Аеніль якось бачила Діакторіда-старшого у своїх батьків. Мабуть, той був послом абощо.

— Анімаїса Каро з другого курсу другої групи відділення чародійства. Виконає «Весняний танець» — народну хантійську пісню.

Повненька дівчина почала грати веселу мелодію. Це трохи підняло настрій обом подругам. Нітетіс кивнула в бік майстра Евагора Елітіса, що сидів у тому ж останньому ряду, що й дівчата, але в іншому кутку.

— Він єдиний не аплодував тобі і не підвівся, коли ти закінчила грати.

— Мабуть, не сподобалось, — байдуже сказала Аеніль, хоч нотки образи в її тоні відчувалися.

— Така гра, яка була в тебе, не може не сподобатися. Він просто надто самовпевнений і зневажливий до інших. Як і всі вони, — вже тихіше додала Нітетіс.

— Цікаво, а до кого він прийшов?

— Не знаю. Може, до цієї, що грає?

— Ні, он її мати сидить у третьому ряду. Вона якусь мову викладає. Гм… — Нітетіс дістала програму вечора зі своєї кишені. — Це передостання… Ще виступатиме Марія Ямчі, але до неї він не міг прийти…

— Чому?

— Її батько, посол Трот Рону, терміново від’їхав з Академії.

— Мої, мабуть, теж зайняті, — нерішуче промовила Аеніль. — А звідки ти знаєш, що він посол?

Аеніль звикла, що тільки вона знає послів та інших службовців, що працюють в Академії.

Нітетіс здивовано глянула на неї.

— А ти не… — Потім загадково усміхнулася. — Через кілька хвилин усе зрозумієш.

Нітетіс знову зазирнула у програму.

— Дивно. Марія остання. Після неї ще мала виступати Оріона з нашого відділення, але вона чомусь викреслена. Це її я не змогла знайти, щоб віддати запрошення.

Коли це ім’я прозвучало, Аеніль зблідла і ще раз глянула на майстра. Він перехопив її погляд, і це налякало її ще більше. А раптом чоловік дізнався, що вона бачила ту ученицю в лікарні? По її шкірі пробігли мурашки.

Повна дівчинка сіла в зал до своєї, такої ж повненької, матері. Вони відразу почали про щось шепотітися, а вже втомлена майстриня Іветт оголосила:

— Марія Ямчі, третій курс перша група відділення алхімії. Виконає фрагмент «Альбіона» з опери «Ельда ді Ріа» Барнабаса Брайна ді Торо.

На сцену вийшла струнка дівчина з кучерявим русявим волоссям. Вона осяйно усміхнулася і махнула рукою спершу в протилежний дівчатам куточок зали, а потім і їм.

Аеніль все зрозуміла. Вона не знала імені цієї дівчини, але часто бачила її з Нітетіс, і ще частіше з Еліною.

— Марія — подруга Еліни, я з нею теж товаришую. Це вона мені про своїх батьків розповіла.

— Еліни? — нерішуче почала Аеніль.

— Ага. Он вона сидить, прийшла до Марії замість її батька.

Аеніль тільки зараз помітила руде волосся Еліни в іншому кутку зали. Їй стало ще сумніше. Спершу дівчинка подумала, що оскільки до Марії ніхто не прийшов, то не вона одна буде тут без батьків. Однак до Марії прийшла її краща подруга. Аеніль же грала, можливо, найкраще у своєму житті, невідомо для кого. Звичайно, з нею була Нітетіс, але це інше. Вона швидше знайома, ніж справжня подруга.

— Я не бачила Еліну, коли дивилась, хто є…

— Вона запізнилася. Прийшла десь під час третього виступу.

— А їй сподобалось, як я грала? — нерішуче спитала Аеніль.

— Здається, вона теж підводилася й аплодувала. Хоча точно не знаю, не звернула уваги, якщо чесно.

Аеніль дуже хотілося помиритися з Еліною, але вона не знала, як це зробити. Зрештою, цьому дуже заважала і її власна образа.

Після закінчення концерту Еліна повністю ігнорувала присутність Аеніль. Вона про щось тихо розмовляла з Марією. Нітетіс пішла до своїх батьків, і Аеніль знову залишилася сама. Вже був пізній вечір, і вона побоювалася йти до кімнат сама. Нещодавно в школі зникла одна учениця, а незадовго до того сталося ще щось — якийсь час на