Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

зараз, як ніколи раніше, вони мали під собою грунт. Заводи Швабінга, на яких шукали роботи мешканці будиночків, працювали нині на половину потужності. Алмазний голод відчувався і тут. Хтось із крупних промисловців сказав: ще півроку алмазної блокади, і ми, німці, відстанемо на півстоліття від передових промислових держав…

Не доїжджаючи до Фрейманбангофу, Гуго повернув ліворуч у вузеньку й тиху вуличку. Вона вивела «мерседес» на Лантхаленштрассе. Тут він проскочив бетонним тунелем під залізничною колією і за кілька хвилин опинився на мосту через Ізар. Звідси відкрилась панорама заводів автомобільної фірми БМВ, де, ніби на підтвердження думок Гуго, з шести димарів кучерявились димом лише два. Ізар стала з багряної темно-сірою. Закуті в граніт береги рівними лініями пролягли поміж парками аж до моста Макса Йозефа, за яким починалася Терезієнштрассе. До магістральної Ісманінгерштрассе від мосту було не більше ста метрів, проте Гуго повернув праворуч. Йому не хотілося вливатися в напружений потік автомагістралі й губити в ньому приємний піднесений настрій, викликаний першими хвилинами зустрічі з містом.

На Терезієнштрассе, як і завжди, було порожньо й тихо. Так, ніби нічого не сталося в світі за ці кілька років, поки його не було вдома. Підсліпуваті вуличні ліхтарі, ик і колись, лили мляве світло, що ледве сягало землі. Високі старі ясені в парку здіймали до неба чорні, неначе обпалені, віти. У Гуго було таке відчуття, ніби з гомінкого бурхливого життя великого міста він раптом потрапив на цвинтар.

Автомобільні королі, чиї вілли ховалися за підстриженими стінами зеленої огорожі, переживали нині скрутні часи. Німці пили кока-колу і їздили на автомашинах американських фірм. Цього було досить, щоб Тереміенштрассе одягла траур. Гуго різко повернув ліворуч і натис на гальма. «Мерседес» уперся носом у залізне пруття воріт. На мурованому стовпі, підсвічена знизу фарами автомобіля, висіла мідна табличка з написом: «Професор, медичний експерт і радник, доктор Герберт фон Глевіц». Мідь вкрилася темно-зеленими патьоками і скидалася на напис на могильній плиті. У вікнах вілли не світилося. «З усього видно, мене в цьому домі не чекають, — подумав Гуго. — Але ж я послав телеграму, послав ще до сніданку, не може бути, щоб вони її не отримали…» Гуго виліз з машини і, розминаючи закляклі ноги, підійшов до воріт. Деякий час стояв, тримаючись за пруття обома руками, і думав: «Заходити чи ні? А як їх немає вдома? Можливо, виїхали або взагалі не живуть тут… Треба подзвонити. Хтось та має бути». Він натиснув кнопку дзвоника і відійшов до машини. «Якщо їх нема, поїду шукати місця в готелі… Так, це дім мого батька і мій, але тепер тут живе Хорст… І коли він знатиме, що я не збираюсь натякати йому на якісь свої права, це буде непогано для налагодження стосунків…»

У будинку нараз спалахнули вікна вестибюля і за якусь мить у дверях з'явилася згорблена фігура Ганса. Гуго одразу впізнав старого. Той чимдуж поспішав до воріт, застібаючи на ходу ґудзики сюртука, якого шили ще за вказівкою покійної матері. Фари «мерседеса» сліпили старому очі. Він затулявся рукою, намагаючись розгледіти, хто приїхав. Від його зігнутої постаті, білих бакенбардів віяло згадками дитинства, затишком рідного дому. Камердинер підтюпцем наблизився до хвіртки. Коли він визирнув на вулицю і впізнав Гуго, руки його заметушилися в пошуках ключів.

— Боже, яка радість… Пане Гуго!.. Скільки років. А я вже думав, що помру й не побачу вас більше… — Він прочинив хвіртку і зупинився, відсапуючись.

— Вітаю вас із поверненням…

— Дякую, Гансе. Ну-у… Навіщо так хвилюватись, — Гуго, легенько, як давнього друга, поплескав старого по плечу. — Все ол райт, як кажуть американці. Бачиш, я живий. Зі мною все гаразд… — Гуго взяв із рук камердинера ключі. — А що господарі, вдома чи у від'їзді?

— Не знаю, як і сказати… — Старий зітхнув, почухав пальцем носа і, ніби вибачаючись, додав: — Гізела вдома.

— А телеграму отримала? Мою телеграму?

— Ще опівдні принесли. Я передав…

— Нічого не розумію.

— Воно, бачте… Не складається у фрау Гізели подружнє життя. Вона туди, а він-в інший бік… Як прочитали вашу телеграму, я їй порадив піти до нього й поговорити. Порадив, а тепер і сам жалкую. Повернулась уся в сльозах. Цілий вечір проплакала та так, не повечерявши, і спати лягла. Не ображайтесь на неї. Вона вам рада, дуже рада…

Гуго відчинив ворота, сів у машину. «Мерседес» видихнув хмарку сизого диму і з легким шурхотом покотився всипаною гравієм доріжкою до під'їзду. Обігнув клумбу і зупинився на площадці за кущами жасмину. Погасли фари, клацнули дверцята, і Гуго попрямував до будинку. Ганс уже стояв при дверях, низько вклоняючись. У вікнах другого поверху все ще було темно. «Треба було газонути раз-другий, щоб прокинулись моя сестриця!» Сказане Гансом про незгоди між Гізелою і Хорстом не йшло йому з голови. «Що сталося з Хорстом?» Тоді, коли Гізела проти волі батька обвінчалася з ним, він теж не схвалював цей шлюб, а зараз тривожився, щоб подружжя не розпалося. Парадокси життя. Треба бути обережним. Зараз йому потрібен Хорст, Гізела хай уже сама залагоджує свої сімейні справи.

Найбільше Гуго непокоїло те, що він не знав, чим жив ці роки Хорст, які мав плани на майбутнє, до чого схилялись його думки, бажання, які пристрасті вели його через життя. «А що як він не зацікавиться його ідеями, що як у нього свої плани?.. Ні, не такий Хорст дурний, щоб відмовився від мільйонів, які самі просяться йому до рук. У ньому завжди жило хворобливе честолюбство, він ніколи не поминав нагоди піднестися над іншими. Жадоба влади і грошей — ось що дозволило заплутати його в тенета операції «Бернгард». Хіба міг Хорст, хоч він тепер і став фон Торнау, змінитися так, щоб звести нанівець усі уявлення Гуго про людський характер і механізм пекельної пристрасті, що споконвіку рухає людством. Якщо він, Гуго фон Глевіц, помиляється в своїх розрахунках відносно Хор-ста, тоді йому ще рано починати таку серйозну справу.

І все ж його мучила непевність: «Чи тримає Хорст на мене зло? Чи пристане на мої умови? Чи погодиться працювати з половини? Адже гроші даватиме він,