Читати книгу - "Кам’яне яйце"

ладна така дівка з усіх боків, а зі мною не вступила. На першому ж творі зрізалася. А цей розумник…

— Не розмахуй руками, давай послухаємо, що там професор триндить.

Мжичка припинилася, але вечірні сутінки все одно були безпросвітно сірими. Засвітилися кволі ліхтарі на стовпах, але вони тільки підкреслили похмурість вечора. Завр сердито кинув килим на парканчик із тонких труб, почав спроквола гупати по ньому вибивачкою.

— Уф-ф… Тут поспиш, коли вже й хвоста витягнеш… Уф-ф… Аж нудить, як її від мого омлету… Уф-ф… Вже швидше б вона те яйце… Уф-ф… Ти ніколи, каже, не будеш Святим… Уф-ф…

Завр поглянув на кінчик свого хвоста, і сам собі дуже сподобався.

— Уф-ф… А їхня форма мені личить… Уф-ф… Це ще батько мені говорив… Уф-ф… І форма голови у мене, як у Святих…

— Привіт, Завре! Це ти сам із собою розбалакуєш?

Той гнівно обернувся, побачив Ерга, вони працювали в одній конторі й жили по сусідству.

— Це ти, Ерг? Привіт.

— Сімейний фронт не забуде своїх героїв, — іронічно ошкірився Ерг. — Куряві не місце в наших легенях. Хто хоче ліпше пристосуватися в цьому світі, мусить насамперед пристосуватися до власної дружини. Правильно все робиш, Завре, тільки ранувато ти почав його вибивати, оцей килим, от якби серед ночі, то всі сусіди належно б оцінили твою працю…

— Помовчав би…

— Мовчання — це тиша, а тиша свідчить про відсутність руху, відсутність руху, як говорить наш Великий Кверкус, констатує відсутність бажання й потреби пристосовуватись, а це вже потенційна смерть. Правда ж, Завре?

Очі Ерга рожево відсвічували під промінням ліхтаря.

— Філософ… — мляво усміхнувся Завр. — Все одно від смерті нікуди не втечеш.

— Давай, Завре, я допоможу тобі вибивати цей килим. Розімнуся трохи, бо не втну, чи ти його б’єш, а чи він тебе… Дорога річ. Давно придбав?

— Це Діна…

— За твої ж гроші…

— Тобі не однаково? Це батько їй колись… — сердито мовив Завр.

Ерг з несподіваною заздрістю вигукнув:

— О, вони справді вміють пристосовуватись! Вони тільки й чекають, аби хтось їм влаштовував життя: батьки, чоловік чи коханець.

Ерг розпалився і хвостом вибивав на дорозі барабанний дріб.

— Чого ти нервуєш?

— А ти завжди спокійний? Тобі, бачу, тільки Святим бути — зразковий спокій і самовладання. В тебе що, повна ідилія? Знаю я ці ідилії!

— Ерг, залиш мене в спокої. Ми з тобою не кращі від них.

— Що? Дурень ти! Та я давно б на все плюнув… Дітей просто шкода! В мене їх троє.

— Я розумію тебе… Наші дружини трохи недолугі…

— Що? Пішов ти під три чорти, якщо справді так думаєш! Це хижаки, паразити!

— Послухай, Ерг, чого ти так гарячкуєш? Захотів допомогти мені вибивати килим — вибивай, спасибі тобі. А я допоможу тобі віднести додому твою величезну торбу. І… Дозволь я трохи посплю в твоєму кабінеті… Добре? Я сьогодні чогось так втомився…

— Втомився, бо не знаєш, навіщо живеш, — вже спокійно буркнув Ерг.

— А ти знаєш?

— Знаю… Але, розумієш, все це не вбереш ^ слова… Ось сьогодні ніби все знаєш, навіщо сонце сходить і світить, навіщо кожен твій крок, а завтра вже ніби й нічого не знаєш… Ти розумієш мене? — Голос Ерга став на диво розчуленим, аж не вірилось, що мить тому він розлючено кричав.

— Розумію… То можна, я в тебе трохи посплю?

Ерг подивився на нього зосереджено і проказав, карбуючи кожне слово:

— Не раджу. Твоя ж виношує, їй потрібен цілковитий спокій. Та й мене чекають вдома, — іронічно поплескав Завра по шиї.

Завр дивився на постать Ерга, що віддалялася у вечірніх сутінках, і стало йому нараз дуже сумно, і не мав той сум ніякого словесного вираження. І видалось йому, що він поменшав, здрібнів, зовсім на трохи, але поменшав, те відчуття відразу обрадувало, бо пригадалися крилаті слова Дев’ятнадцятого Кверкуса: «Кожен наш крок на шляху до досконалості призводить — і мусить призводити — до нашого здрібніння. Це нас повинно тільки радувати. Майбутнє перед дрібними видами. Хай ми навіть станемо мислячими блощицями, але ми виживемо, а інші зникнуть. Великими в цьому світі можуть бути тільки літаки й танки. Наші літаки і танки!»

— Послухайте, шановні колеги: «Святий Макарій сказав одного разу: «Дияволе, мені прикро, що не можу здолати тебе. Я все роблю, що і ти робиш. Ти постуєш, і я не їм. Ти не спиш, і я очей не заплющую. В одному лиш я поступаюся тобі — в покірності» .

— Давай, пиши, бо на іспиті він тебе…

— Обійдуся без його святого Макарія. Шкода, що Свєтка не вступила… Сиділи б оце зараз поруч…

— Вона, мабуть, дурна, як чіп, твоя Свєтка.

— Сам ти дурний. Така красива дівка, просто лялька.

Святий Ракамель з дитинства мав брунатний відтінок тіла. Але того ранку він був практично чорним. Він волів би заховатися у чорну рясу, щоб ніхто його не бачив з похмілля, проспатися, видихати святе бісівське зілля, але мусив бадьоритися. Того дня він чергував.

Телефон задзвонив ґвалтовно. Святий Ракамель злякано сіпнувся, підняв трубку:

— Слухаю вас.

На протилежному кінці дроту чулося тільки збуджене дихання.

— Святий Ракамель слухає! — проказав уже сердито і мав намір кинути трубку, що дрижала в руках біля вуха, але на тому боці відразу озвалися.

— Вас турбує Триста сьомий Завр. Я хотів би з вами поговорити.

— Зі мною особисто? Може, не сьогодні?

— Хотів би сьогодні. Не по телефону.

— Приїздіть, — зітхнув святий Ракамель. — Ви знаєте нашу адресу?

— Спасибі. Знаю.