Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

Тоді хлопчина почав «голосувати» мені, і коли залишилося до нього метрів двадцять, раптом майнув за кущ ожини.

Я загальмував, усміхаючись.

— Виходь, підвезу.

За кущем — нічичирк.

— Я ж тебе впізнав.

Зашелепотіло листя, й почулося зітхання.

— А Вірі Матвіївні не скажете? — нарешті озвався Ніна Дубовенко.

— Слово.

Вона несміливо вийшла із схованки, тримаючи в руці козубок. Із цікавістю зиркала на мене ожиновими очима.

— Ти так боїшся моєї мами?

— Не боюсь, — потупилась. — Соромно. Не дається мені хімія. Оце сиділа над нею, аж голова розболілась. І як я складу перетримку?

— Я теж добряче парився над формулами, — розрадив її.

— Ні-і, — протягла недовірливо. — У вас мама вчителька.

— То мама, а не я, — заперечив, розглядаючи Ніну, лошакувате шістнадцятирічне дівча. — Ходи сідай.

Вона перестрибнула через кювет і в нерішучості зупинилась.

— А я бачила, як ви їхали в Березівку, — сказала, погойдуючи козубком.

Проїжджаючи повз блокпост, я нікого не помітив.

— Де ж ти була?

— У садку на вишні, — вмощувалась на сидіння. — Ми не перекинемось?

— Добре тримайся.

Ніна поставила козубок собі на стегно, а правою рукою ухопилася за пасочок. Я дав газ, і «Ява» шарпнулася вперед.

— Ой!.. — злякано-весело скрикнула, стукнувшись лобом об мою спину. — Я ще ніколи не їздила на мотоциклі.

Вона справді боялась: притислась до мене, і я спиною відчув її маленькі гострі груденята. І чомусь від того стало соромно. З-за мого плеча Ніна визирала на дорогу і своїм диханням, наче травинкою, лоскотала мені вухо. Я почухав його об плече і на мить угледів її кирпатий носик та пустотливі іскорки в примружених ожинових очах.

— Ми обігнали автомашину, де в кабіні з водієм сиділа жінка. Я подивувався, що Ніна їм «голосувала», — там бракувало зайвого місця. Через кілька хвилин зупинився біля стежки на блокпост.

— Уже? — розчаровано сказала дівчина й капризно надула губи. — Так швидко.

Неохоче злізла з мотоцикла.

— Перездаси хімію на «п'ять», цілий день кататиму, — пожартував, щоб розраяти її.

— Справді? — широко розплющила очі. — А… якщо на «чотири»?

— Тоді півдня.

— Ні, краще покажете мені колишню ставку Гітлера під Вінницею, — цілком серйозно сприйняла вона мій жарт і здійняла з козубка лопушок. — Пригощайтесь суницями.

— Дякую, Ніно, — взяв кілька бубок, щоб не образити її. — Вчи хімію.

— Я вивчу. От побачите! — гукнула мені вслід. Оглянувся — вона махнула рукою і з підскоком, наче пустотливе козеня, пострибала по стежці, крутячи «сонце» козубком. Мені було весело і радісно, що мотоцикл викликав гарний настрій у дівчини, як куплений мамою велосипед у хлопців нашого провулка. Та коли на очі ненароком потрапив годиннник, я мимоволі скривився — третя година. Знову підвів Олю. Цього разу так не минеться. І довго я обманюватиму її? Ще тиждень тому мріяв про щоденні побачення, чекав відпустки, наче манни небесної, а тепер доводилося викручуватись, уникати зустрічей. І погода — мов на замовлення: сонячно, безвітря, тільки й вилежуватися на березі Лебідки. Та, правду кажучи, я не шкодував за втраченими днями. Лише потерпав, щоб не витлумачила Оля по-своєму мою відсутність.

За думками не зоглядівся, як дістався додому. Завів мотоцикл на подвір'я. Мати поралась на городі: обривала листя на пізніх полуницях, щоб швидше стигли. Вона розігнулась і побачила мене.

— Дзвонила Оля, — повідомила ображено. — Мені вже соромно щоразу відповідати, що тебе нема. Ти хоч би не обіцяв їй, що підеш на річку. Негарно, Арсене, негарно.

Я сів навпочіпки, щоб не бачити її провинних очей, і вибрав кілька полуничок. Що їй відповісти? Для себе я мав виправдання, і Оля мене зрозуміла б, коли б знала, чим займаюсь. Я втупився у землю…

— Ходімо пообідаєш, — торкнулася мати мого волосся.

— Я вже обідав.

Вона не поцікавилась де.

— Може, підскочиш до Сави Архиповича, щоб поговорив з Гораком про ремонт? — несміливо запитала.

— Хіба Придиба не на роботі?

— Сьогодні ж неділя! Ех ти, дні погубив, — мовила скрушно, беручись полоти полуниці.

— Тоді поїду, — здогадався, що мати в першу чергу в тих відвідинах вбачала мою зустріч з Олею. Уже вельми їй хотілося мати Олю за невістку.

— Переодягнись, Арсене, — порадила. — Геть запилюжився.

Я швидко сполоснувся, одягнув кремову теніску й сірі штани. Якщо Оля вдома, думав собі, поїдемо на річку. До вечора далеко — встигнемо позагоряти й покупатись.

Коли вийшов з хати, мати прискіпливо оглянула мене й нічого не сказала. Залишилася задоволена моїм виглядом.

Вивів «Яву» на вулицю і поїхав.

Балюка помітив здалеку: сидів на лавці під хатою і читав книжку. Зачувши шум мотоцикла, повернув сиву голову. Встав, пішов до хвіртки. Я мусив зупинитись. Долоня в Романа Гнатовича широка й міцна, не моя — вузька, інтелігентна.

— Купатись зібрався?

— Спочатку до Сави Архиповича, а потім гайну на річку.

— Еге, хай поговорить з Гораком. Крутись, ти ж хазяїн, — усміхнувся, розгладжуючи руді вуса. — А взагалі тобі зараз не до того.

Це мати затіяла ремонт.

— Хто ж міг таке передбачити? — розвів він руками, — ' Я щодня думаю, як там і що? Чи натрапивна якусь ниточку? Надто багато часу минуло.

— Ниточки нема, а кілька вузликів зав'язалось, — не втерпів і похвалився.

— Справді, Арсене? — жваво відгукнувся Балюк, зацікавившись.

Є, Романе Гнатовичу. От лише не знаю, що вони дадуть і куди приведуть.

— Тоді шукай, шукай, — порадив настійно. — А за ремонт не турбуйся, допоможемо. Роби свою справу. Роби, Арсене.

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу, і я поїхав. Поминув триповерхову школу, де знайомий кожен камінчик на подвір'ї, кожна щербина на