Читати книгу - "Ловці мамутів"

скаженіла негода. Ловці не могли вийти на полювання, й плем’я голодувало. Коли ж заметіль ущухла й виглянуло бліде зимове сонечко, ловці подалися спробувати щастя. На свіжій сніговій пелені легко було висліджувати звірину.

Мисливці довго не могли домовитись, куди податися найкраще, й тому розподілились на два загони. Мамутик, Вовчий Пазур, Заєць, Гунач та Сова пішли до перевалу, а Забіяка, Прудконогий, Укмас, Кумач та Джган вирушили в долину. Решта чоловіків залишилися вартувати вдома.

Ні перший, ні другий загони спочатку не нападали на сліди звірини. На снігу видно було тільки відбитки галичих та воронячих ніжок.

Згодом ловці помітили багато лисичих слідів. Та лисиця сьогодні не цікавила їх — у неї несмачне м’ясо. Хай собі йде.

Потім натрапили на сліди м’яких довгих лапок. Ага, тут пробіг заєць!

Гунач з Совою подумали, що й зайчик був би добрий, коли немає більшого звіра, й подалися по слідах. Троє інших мисливців Мамутикового загону проминули дві долини, а на третій виявили сліди кількох оленів.

Це вже варте уваги! Хоч би одного оленя пощастило вполювати! Сліди зовсім свіжі, вітер не встиг їх замести, тож стадо, напевно, десь недалеко. Ловці погладили свої чарівні амулети й квапливо рушили далі. Сніг сягав майже до колін, а подекуди навіть і вище, ноги западалися в кучугури, йти було дуже важко. Та ловці не зважали на втому й намагалися просуватися якомога швидше. Жадання здобичі гнало їх уперед.

Сліди вели улоговиною вздовж лісу, а далі через кам’янистий пагорок. На тому пагорку зовсім зблизька ловці побачили стадо оленів. Олені були, мабуть, дуже голодні, вони розгрібали ногами та розгалуженими рогами сніг, щоб дістатися до скудного лишайника, моху або трави.

Вовчий Пазур захопив з собою лук та кілька стріл на випадок, якщо надибає на зайця. Тепер ця зброя згодилася. Вовчий Пазур визначив напрямок вітру й поповз до стада. Мамутик та Заєць чатували в гущавині, щоб напасти на оленів, коли б ті зачули Вовчого Пазура й кинулись тікати. Ловці тримали напоготові легкі списи.

Раптом олені звели вгору голови й пустилися бігти. Мабуть, Вовчий Пазур уже напав на них. Олені мчали просто на Мамутика та Зайця. В хребті однієї тварини стирчала стріла. Олені зачули людей надто пізно. Не встигли вони збочити, як обидва мисливці кинули свої списи. Мамутиків спис глибоко вп’явся в шию одній тварині. Зайців спис ковзнув об роги іншого оленя й упав на сніг.

Осоромлений Заєць на мить розгубивсь, а тоді сердито пішов по свій спис. Мамутик заспокоїв його:

— Кидав правильно — поперед голови, та олень швидко зупинився.

З далини, поспішаючи до них, гукав Вовчий Пазур. З його вигуків можна було здогадатись, що полювання почалося вдало.

— Стріла влучила! — похвалив Мамутик, коли задиханий ловець підбіг до них.

Заєць уже відшукав криваві сліди обох поранених оленів, і мисливці не гаючись рушили в погоню. Вискочивши на пагорб, побачили, що олені вже далеченько. Мисливці наддали ходи.

Незабаром вони помітили, що один з поранених оленів відстає. Тоді мисливці побігли в обхід каменистим річищем, випередили оленя й оточили його. Поранена тварина зі списом у шиї, похиливши голову, ледве чвалала. Сходила кров’ю.

Мисливці кинулись на свою жертву й добили її.

— Олень тут, ми — за другим! — наказав Мамутик.

Вовчий Пазур та Заєць кивнули на знак згоди: забитого оленя вони залишать тут, а самі переслідуватимуть другого, легко пораненого стрілою.

Два олені — чудова здобич! Плем’я матиме радість!

Другий загін на чолі з Забіякою обходив місцевість великим півколом. Ці мисливці теж знайшли якісь сліди, але щастя не мали. Кінець кінцем натрапили на слід росомахи. Росомаха повзла по снігу, напевно, за якоюсь жертвою.

Ловці рушили по цих відбитках і незабаром побачили сліди невеликого оленячого стада, а поміж ними — криваві плями. Здобич десь близько.

Що це? Людські сліди!

Троє мисливців переслідували тут оленів. Це могли бути Мамутик та його друзі. Але ж у Мамутиковому загоні мисливців більше.

Забіяка вголос перераховував, хто пішов з Мамутиком: Вовчий Пазур, Заєць, Гунач, Сова — а це ж більше, ніж свідчать оці сліди. Забіяка, проте, не був упевнений, бо не вмів ще лічити до п’яти. Тому він нахилився над слідами, що відбилися чітко, й почав робити списом на снігу якісь знаки.

— Ось Мамутик, ось Пазур, ось Заєць, — але слідів Гунача та Сови не було.

— Це не наші, — вирішили ловці й рушили в погоню за чужинцями, які полювали на їхню звірину.

Забіячин загін каменистим річищем вийшов на пагорок і побачив поблизу на снігу мертвого оленя. Роги тварини стирчали вгору.

Ловці вже хотіли з криком кинутись до нього, аж тут Джган, який ішов попереду, раптом упав на сніг. Це було застереження — тут не все гаразд. Ловці припали до землі й поповзли вибалком до Джгана. Той, витріщивши очі, шепотів:

— Ведмідь або зубр — щось велике!

Ловці недовірливо розглянулись по сніговій рівнині. Справді, біля оленя лежав велетенський звір. Ні, це не кам’яна брила, як їм здавалося здалеку. Голова в нього волохата, немов у ведмедя, рогів не видно. Що це може бути?

Прудконогий легковажно сказав:

— Ведмідь чи зубр — лежать убиті, я йду!

Він хотів був рушити, але Джган смикнув його й прошептав:

— Вбитий — ні, живий! Увага!

Решта мисливців теж не схвалила легковажну хоробрість Прудконогого.

— Ти — стрілою! — звернувся Забіяка