Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

рейхсмаршал Роземайєр. Під напнутим брезентом якась схилена постать — очевидно, пілот —. поралася коло двигуна, присвічуючи собі невеличкою, але потужною дуговою лампою.

Мері обернулася до фон Браухіча, який усе ще притримував її за руку, й сумно посміхнулася:

— Так багато солдатів… Так багато чоловіків і, гадаю, дуже мало жінок. Що, як мені захочеться втекти від надто причіпливих військових?

— Це легко зробити. — Усмішка у фон Браухіча, подумала Мері, справді чарівна. — Просто вистрибніть з вікна своєї спальні. Якась сотня метрів униз — і ви на волі!

Жіночий туалет виявився навдивовижу невиразним місцем — кілька лав зі спинками, кілька стільців та простий сосновий стіл. Навіть спартанцям тут видалося б надто незатишно — щодо цього конкуренцію цьому туалетові могли б скласти хіба що відповідні приміщення в Англії. Ледь помітні вогники догоряли в чорній залізній грубці.

Сміт сидів за столом, на якому стояла рація, й, зазираючи до записника з шифрами, при світлі ліхтарика щось занотовував на клаптику паперу. Перечитавши ще раз написане, він випростався й віддав записника Шафферові.

— Спаліть. Кожен аркушик окремо.

— Кожен аркуш окремо? Увесь? — На життєрадісному обличчі Шаффера був написаний щирий подив. — Він вам більше не знадобиться?

Сміт похитав головою й почав настроювати рацію.

В оперативній залі на Вайтхоллі вогонь у каміні мав вигляд значно привабливіший — соснові поліна затишно потріскували, полум'я весело палахкотіло. Та й двоє чоловіків, що сиділи біля каміна, були багато спокійніші, ніж ті двоє біля майже погаслої грубки в Баварських Альпах. Адмірал Ролланд та полковник Вайат-Тернер із напівзаплющеними очима, здавалося, дрімали. Але вони вмить попрокидалися з цього напівсну й попідхоплювалися на ноги, коли з приймача в протилежному кутку кімнати, де сидів оператор у цивільному, пролунав довгожданий сигнал.

— Бродсворд викликає Денні Боя. — Голос був ледве чутний, але досить чіткий. — Бродсворд викликає Денні Боя. Ви мене чуєте? Прийом.

Оператор відповів у мікрофон:

— Ми чуємо вас. Прийом.

— Шифровка. Ви готові? Прийом.

— Готові. Прийом…

Ролланд та Вайат-Тернер уже стояли за спиною в оператора, втупившись очима в олівець у його руці. На папір швидко лягали ряди багатозначних чисел з ефіру. Невдовзі донесення було готове: «ТОРРЕНС-СМІТА ВБИТО. ТОМАСА КРІСТІАНСЕНА КАРРАЧОЛУ СХОПЛЕНО».

Наче за сигналом, Ролланд і Вайат-Тернер відвели очі від паперу й зустрілися поглядами. Обличчя їхні враз спохмурніли. А олівець писав далі:

«ВОРОГ ВВАЖАЄ ШАФФЕРА Й МЕНЕ МЕРТВИМИ. СПРОБУЄМО ПРОНИКНУТИ ДО ЗАМКУ ПРОТЯГОМ ГОДИНИ. ПРОСИМО ПІДГОТУВАТИ ТРАНСПОРТ ЧЕРЕЗ ДЕВ'ЯНОСТО ХВИЛИН. ПРИЙОМ».

Адмірал Ролланд вихопив в оператора мікрофон.

— Бродсворде! Бродсворде! Ви впізнаєте мене, Бродсворде?

— Я впізнаю вас, сер.

— Виходьте з гри, Бродсворде! Негайно припиніть операцію! Рятуйте себе! Прийом.

— Ви, певно, жартуєте. — Ці слова було промовлено дуже повільно, з паузами. — Прийом.

— Ви чули мене. — Тепер Ролланд говорив так само повільно. — Ви чули мене. Це був наказ, Бродсворде.

— Мері вже там, усередині. Кінець передачі.

Приймач замовк.

— Він вийшов з ефіру, сер, — спокійно сказав оператор.

— Він вийшов… — машинально повторив Ролланд. — Боже мій, він поліз туди…

Полковник Вайат-Тернер повернувся до каміна й важко опустивсь у крісло. Як на такого великого й міцного чоловіка, то він тепер мав вигляд на диво згорбленого й пригніченого. Адмірал сів у сусіднє крісло.

— Це все моя вина. — Голос у полковника був ледве чутний. — Все це моя вина…

— Ми зробили все, що могли. Це не ваша вина, полковнику. Ідея була моя. — Він похмуро дивився на вогонь. — А тепер, на додачу до всього, ще й це…

— Це — найгірший наш день, — повільно промовив Вайат-Тернер. — Найгірший за увесь час. Можливо, я вже застарий…

— Можливо, ми обидва застарі… — Ролланд почав загинати пальці на лівій руці: — У ставці головнокомандувача в Портсмуті спрацювала сигналізація, але не виявлено жодної пропажі.

— Атож, не взяли нічого, — погодився Вайат-Тернер, — але контрольні пластинки показали, що зроблено фотокопії.

— По-друге, Саутгемптон. Зникли дублікати графіків морських вантажних перевезень. По-третє, Плімут. Виведено з ладу систему сигналізації військово-морської ставки. Невідомо, навіщо це.

— Але здогадатися можна.

— Здогадатися можна. Далі, Дувр. Зникла копія частини плану для Малберрі-Харбор. Помилка? Недбалість? Про це ми ніколи не дізнаємося. По-п'яте, зник сержант з охорони штабу в Бредлі. Це може означати будь-що.

— Атож, будь-що. Але всі документи про пересування частин за планом «Омаха-біч» зберігаються там.

— 1 останнє: сім сьогоднішніх рапортів від наших агентів. З Франції, Бельгії, Нідерландів. З них чотири — вочевидь фальшиві, а решту три не можна перевірити.

Якийсь час стояла важка тиша. Нарешті її урвав голос Вайат-Тернера:

— Коли досі й були сумніви, то тепер ми їх не маємо. — Він говорив, не підводячи голови, тупо дивлячись на вогонь. — Німці знають майже про все, що тут діється, а ми не знаємо майже нічого, що діється на континенті. А на додачу — ще й Сміт з його людьми.

— Ще й Сміт з його людьми, — повторив Ролланд. — Їх уже можна викреслити із списків.

Вайат-Тернер заговорив дуже тихо — так, щоб не почув оператор у кутку кімнати:

— А операція «Оверлорд», сер?

— Операція «Оверлорд»? — пробурмотів Ролланд. — Так, її також можна викреслити з планів.

— Розвідка — це найперша зброя в сучасній війні, — з гіркотою промовив Вайат-Тернер. — А втім, здається, це вже хтось сказав до мене.

— Де нема розвідки, там нема й війни. — Адмірал натиснув на кнопку зв'язку: — Приготуйте мою машину! Полковнику, ви поїдете на аеродром?

— І значно далі, адмірале, якщо ви, звичайно, дозволите.

— Ми ж про все домовилися, — знизав плечима Ролланд. — Та я розумію ваш теперішній стан. Якщо вважатимете за потрібне — платіть життям.

— Ну, таких намірів