Читати книгу - "Походження українського народу"

як північній лісовій смузі (Горо-діж, Райки, Кирильське Селище в Києві), так і півдню, степовій причорноморській смузі (Усатово під Одесою, Білозерна в гирлі Дніпра, Паркани на Дністрі тощо).

Який расово-генетичний процес відповідає цьому культурно-історичному? Тілопальний спосіб поховання, з одного боку, відсутність статуеток, з другого, не дають нам поки що в руки фактичного матеріялу, але певне одне: та раса, що на попередньому етапі зникає, хоч якоюсь мірою й спричиняється до формування нового расового типу, консолідується, змішу" ється з останнім.

Перехід від цих аналогічних культур в період з другого до першого тисячоліття перед Різдвом Христовим не зовсім ясний, але й свідчення археології й письмових джерел кажуть нам, що в останньому тисячолітті перед Різдвом на території України проходив інтенсивний процес еллінізації тубільного населення. Деякі вчені заперечували існування Ла-Тену на Україні. Але це було хибною гіпотезою. Той самий процес, що відбувався на заході (еллінізація тубільної людности), проходив і на Придніпров’ї, призвівши до витворення тотожніх культурних форм. Розкопки Хвойки в Зарубинцях і Самойловича в Корчоватій під Києвом, каталогізація наявних аналогічних пам’яток довели суцільне поширення в середньому Придніпров’ї в останні століття перед Різдвом однорідної культури, витвореної тубільним населенням під безпосереднім впливом еллінської культури північночорноморських міст. Коли Геродот (перша половина V віку перед Різдвом) говорив про елліно-стиків, він мав цілковиту рацію.

Відповідно до цього на основі цієї культури зару-бинецько-корчоватівського типу з останніх століть до Різдва витворюється культура «піль поховань» перших століть по Різдві, яка засвідчує не тільки високий розвиток культури й безпосередній зв’язок культури з античним середземноморським світом, але й надзвичайну густоту заселення та суцільне поширення цієї культури на всій території України – від Дністра й західного Бугу до Дінця й Дону. На сьогодні ми маємо вже понад двісті пам’яток цієї культури. Присутність значного антропологічного матеріялу дозволить уже в найближчий час точно встановити расовий тип населення України в І–V ст. по Різдві, що дуже важливо для наступних антропологічних стверджень й висновків, оскільки ця археологічна культура збереглася до наших часів, етнографічне цілком виразно засвідчена в тотожніх формах і з тотожнім лискованим графічним орнаментом за наших часів на Західній Україні та Волині. Сучасна українська селянська миска, горщик, глек і т.д. безпосередньо сходить до форми типів та орнаментів посуду з «піль поховань» перших століть н.е. (Черняхів, Маслово, Привільне і т.д.).

Але стверджуючи прямий і безпосередній зв’язок сучасної етнографічної культури українського народу з антично-тубільною культурою «піль поховань» перших століть н.е., не треба забувати, що саме в середині першого тисячоліття (десь в IV–V ст.) по Різдві ця остання зникає в своєму суцільному поширенні на території України. Світова криза античного світу в бурхливих хвилях епохи великого переселення народів спричиняється до знищення цієї культури України в І–IV ст. по Різдві. На арені історії з’являються слов’яни. Своєрідний парадокс: історичні письмові джерела з II і І ст. виразно кажуть про слов’ян на території України, але з цього періоду ми маємо якнайменше археологічних пам’яток.

Проф. Вовк, говорячи про поширення українського антропологічного типу, обмежував поширення його рямками сучасної етнографічної території, заселеної українцями, дослідами людности, яка нині говорить українською мовою. Це відповідало народницько-лінгвістичній концепції з її ототожненням «народу» і «нації», але це не збігалося з історичною дійсністю. Мик. Костомаров свого часу в статті своїй «Дві руські народності» підкреслював спорідненість новгородців з українцями. Він мав для цього рацію, оскільки державна територія київського князівства (X–XII ст.), відповідно до територіяльно-суспільних стосунків цього часу, простяглася саме по річках і «водний шлях варяг в греки» визначав напрямок територіяльної приналежности земель до держави. Тим-то цілком природньо, що спільних антропологічних рис годилося б шукати не тільки в межах наявної для XIX–XX ст. етнографічної території України, але і поза її межами. Не тільки серед населення, яке говорить нині українською мовою, але і серед населення, яке нині цією мовою не говорить. Посилаючись на власні спостереження, можна ствердити, що на Новгородщині виявляємо, як характеристичний для цієї території, той антропологічний тип, що його Вовк назвав як властиво український: високих брахіцефалів (субрахіцефалів) з темною пігментацією.

Розкопки городищ за останні десятиліття в Райках, Городську, Вишгороді та території Десятинної церкви в Києві тощо дали цілком достатній, якщо не сказати вичерпний, матеріял для антропологічних дослідів і тим самим для цілком історично певних висновків про антропологічний склад населення України в цей період (XI–XIII ст.). В цьому зв’язку перед дослідниками стоятиме завдання з’ясувати місцеві відміни українського антропологічного типу в межах давніх племінних територій та відповідно до цього виявити ці племінні відміни серед сучасної української людносги на тих же територіях.

Археологічна постановка антропологічної (расової) проблеми розв’яже методологічні труднощі в гіпотетичному поки то перенесенні расових категорій неолітичної доби на сучасний склад українського народу, з’ясує цілком конкретно на середині ланки іж неолітичними расами Європи та сучасною людністю України. Без цього підходу розв’язання накресленої проблеми лишатиметься нездійсненим.