Читати книгу - "Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов"

перебив Коробов. — Ага, Вітя прибув. Ну, що там у тебе? Демонтував рацію?

— Що зосталося — демонтував, — похмуро відказав Азаров, який надійшов.

— Ну і як? Вийде що-небудь?

Азаров знизав плечима, відповів:

— Хіба що аматорський приймач…

— Так, так… — невесело промовив Сенцов. — А на Землю повідомити все ж треба. А взагалі в ангарі як? Спокійно?

— Де там спокійно! — крутнув головою Азаров. — Знову цих повно.

— Ріжуть?

— Цього разу літають. Щось приварюють, вже начепили одну кришку люка, зараз морочаться з другою…

— Ясно, — сказав Раїн. — Вони продовжують виконувати свою програму: ремонтують ракету… Шкода, що нам це не може допомогти: хоч би як ремонтували, обчислювачів вони нам не відновлять.

— Авжеж, — сказав Сенцов, — з нашим кораблем ми розпрощались назавжди.

— Але цікаво, — промовив Раїн, — до чого вони дійдуть?

— Ну, для того, щоб це визначити, треба бути знавцем їхніх тонких душевних порухів, — ущипливо промовив Азаров. — Калве, наприклад… До речі, де він?

З ангара Калве майже бігцем піднявся нагору. Він притишив ходу, лише коли потрапив у знайомий зал, де сіра маса грілася в фіолетовому промінні.

Тут він одразу перестав поспішати, почав усе роздивлятись так уважно, задумливо, неквапливо, неначе в запасі мав ще цілу вічність.

Яке, скажімо, призначення цієї ось споруди в центрі залу? Невеликий прямокутний постамент, схожий на високий столик. В центрі його круглий, ледь похилений екран, на ньому світяться, переливаючись, чотири вогники. Калве нахилив, над екраном прозорий шолом.

Тепле золотаве вічко тремтіло в центрі екрана. Троє тонких чорних концентричних кілець охоплювали його, і на кожному теж переливався вогник, блакитний — на внутрішньому, зелений — на середньому і оранжевий — на зовнішньому. Калве довго вдивлявся у дивні вогники; здавалося б, що цікавого було в них? Хіба мало приладів із світловою сигналізацією він бачив на своєму віку, та чомусь на них хотілося дивитись і дивитись…

Потім він перевів погляд на розміщені навколо екрана оранжеві опуклі, як у грибів, капелюшки. їх було тридцять, біля кожного — два прозорі вічка. Коло одного грибка ліве вічко світилося рівним синім світлом, а біля сусіднього, крім синього, горіло й друге — блимало тривожним червоним вогнем. Решта вічок були мертві.

Навколо екрана в столику тягся кільцевий проріз, з якого виходив тонкий важілець. Він плавно згинався до екрана, так що кінець його майже торкався матової поверхні. Важілець закінчувався витягнутим загостреним овалом з тонкою голкою на кінці.

Поряд стирчали ще дві круглі голівки з якимись поділками. Перед столом зводився щит, на ньому — кілька екранів і прилади із шкалами без стрілок.

Все це, ясна річ, безпосередньо стосувалося керуючих кібернетичних пристроїв — хоч би тому, що містилося в цьому залі. У Калве засвербіли кінчики пальців. так захотілося зразу натиснути на червоні кнопки, подивитись, що з’явиться на екранах, зрозуміти, для чого ота велика червона ручка, що збоку (ага, нею, мабуть, і вмикається весь цей агрегат!).

Та він пам’ятав, скільки непередбачених наслідків може викликати в цьому світі кожен необережний рух.

Він вперше чітко подумав, що зовсім не люди створили всі ці незрозумілі прилади. Досі це якось не вкладалося в голові. Відчуття було таке, немов ти знаходишся в чужій країні, де, хоч і не розумієш мови, та бачиш навколо себе таких самих людей і речі, зроблені їхніми руками… І тільки в цю хвилину у порожньому залі, де колись жив, відчував, мислив командир усіх цих приладів і механізмів, Калве раптом нестримно захотілось уявити, яким же він був, який вигляд мав цей творець, що, мабуть, давно вже включився у вічний круговорот матерії і нині, можливо, проростав десь на Марсі у вигляді убогої голубої травиці. Він машинально, забувши про шолом, підняв руку — скинути шапку…

Рука його наштовхнулась на прикріплений до шолома інвертор, і це нагадало йому про найближче завдання.

Калве подумав, що Сенцов все-таки бачив далі, ніж усі вони, — недарма йому потрібні були докази того, що ми в змозі зрозуміти, збагнути закони мислення цих істот. Що ж, треба шукати, шукати!

З чого почати? Він став знову оглядати пульт, намагаючись логічно збагнути, яке призначення мають органи керування машиною. Та скоро він спіймав себе на тому, що простісінько намагається в думці якось приладнати окремі важільці і вмикачі чужої машини до тих функцій, які виконували інші важільці й інші вмикачі на його власному пульті. Таким шляхом він далеко не піде.

Він опустив екран інвертора, ввімкнув прилад. У шоломі стало темно, немов у залі згасли всі вогні. Він злякано підняв екран, і світло знову вдарило в лице. Тоді він знову опустив екран, заплющив на кілька секунд очі, щоб вони звикли до темряви. Коли він знову відкрив їх, темряви більше не було.

На повислому перед його очима екрані розгалужувалось багато голубуватих ліній, смуг, кружалець. Це прилад робив видимими всі провідники, що були під напругою і знаходилися в полі зору Калве. Скручуючись і розкручуючись, сходячись і розбігаючись у різні боки, вони утворювали дивну, химерну сітку. Місцями вони були розірвані, подекуди їх відділяли темні проміжки — ділянки сітки, як зрозумів Калве, поки що відключені.

Перш за все він звернув увагу на лінію, що здавалася неспокійнішою за інші: рівномірне тремтіння стрясало її; вона пульсувала, як тонка чутлива жилка на людській руці. Калве простежив її шлях — вона закінчувалась десь зовсім недалеко…

Калве підняв інвертор; мружачись від світла, дістав з кишені скафандра довгий шмат дроту, намотав на руку від плеча до кисті, а самий кінчик — навколо вказівного пальця. Потім він підключив провід до акумулятора і знову опустив екран.

Тепер його рука з’явилася на екрані інвертора у вигляді блідо-голубої спіралі з рідкими витками. Вона повільно повзла: Калве вів рукою, намагаючись сумістити її з пульсуючою лінією.