Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

з якою діяли рятувальні групи, і, розповідаючи про цей епізод Гнату, похвалила рятувальників, їхній натренований автоматизм. А він вислухав, подумав і сказав, що автоматизм хороший до певної міри — коли люди відпрацьовують “награні”, передбачені тренінгом ситуації, але, на жаль, автоматизм цей надзвичайно шкідливий у ситуаціях позаштатних, тобто не розрахованих ніким. Так і у випадку з модулем серії “Ігл”: він був автоматом у повному значенні цього слова, здатним відреагувати на багато видів небезпеки, які передбачили конструктори. На багато, але не на всі! У тих же самих позаштатних ситуаціях, що виникали у космосі частіше, ніж де-небудь ще, автоматизм такого модуля може привести до катастрофи, до загибелі екіпажу…

Я хотіла тут же подзвонити начальнику МВК, та передумала. Рішення знайдено, слід відшукати переконливе формулювання для відмови.

У Мексікан-Хате я прибула, як і розраховувала, через двадцять хвилин після розмови з Гнатом. Він уже ждав мене біля входу з юнаком, якого називав то стажистом, то варягом. А ім’я в нього — Вітольд. Юнак був би цікавий собою, якби не рухливість обличчя, що відбивало щонайменші відтінки настрою. По-моєму, для мужчини це вада.

Гнат галантно поцілував мені руку, скоса глянувши на Вітольда, і ми попрямували до стоянки швидкольотів, розмовляючи про всяку всячину, приміром, концертну програму емоціоансамблю “Чотири стихії”; до речі Гнат напрочуд ерудований у цій галузі. Він неуважно поглядав на мене, а тоді раптом запитав, чим я розстроєна, і я подивувалася його чуйності: важко побачити в людині зерно поганого настрою, коли вона того не хоче.

— Цього не пояснити, — коротко відповіла я.

Розмова перервалася. Ми підійшли до стоянки, Гнат запропонував мені вибрати швидколіт до вподоби.

Не люблю водити комфортні швидкольоти типу “Шуо”, з їх кібер-няньками — так я називаю ніколи не вимкнені системи безпеки, і в заміських польотах віддаю перевагу метким швидкісним машинам з необмеженим запасом ходу і ручним управлінням. Таких машин на стоянці було всього дві: сірий краплеподібний “скуд” і яскраво-зелений “дхаммакханд”, схожий на голову хижого птаха.

Гнат сунув в щілину замка свій сертифікат офіціала УАРС — швидкісні швидкольоти дозволялося водити не всім, — і ми влізли в кабіну “дхаммакханда”.

— Куди? — поспитала я, чіпляючи на зап’ястя рук кільця маніпуляторів: місце пілота дісталося мені.

— Північний схід, — сказав Гнат, підморгуючи здивованому його рішенням стажистові. — Пейнтед-Дезерт, заповідник Ховенвіп.

— Пристебніться, — порадила я, відповідаючи Гнатові розуміючою напівусмішкою.

За двадцять дві хвилини ми були над Ховенвіпом. Я засікла на вказаній Гнатом частоті маяк посадочного майданчика, але він попросив раптом піднятися над кам’яною країною Ховенвіп метрів на вісімсот.

Піднялися, зависли.

— Тепер поглянь трохи лівіше, під нами. — Гнат показав рукою. — Майданчик бачиш? Що він тобі нагадує?

Я кілька хвилин розглядала в частоколі скель рівний, як стіл, простір. Майданчик був невеликий — три на чотири сотні метрів — і всіяний іржавими плямами, схожими на термічні удари. В центрі майданчика виднілося правильної форми напівкільце, до якого вів невисокий насип. Насип закінчувався біля скель, що оточували майданчик, але я запримітила, як саме в цьому місці стіну скель перетинає ущелина. Дорога?.. Стартовий майданчик — ось що це таке. Причому дуже давній: у наш час старти модульних кораблів будь-якого тоннажу не залишають слідів на ґрунті.

— Схоже на старовинний космодром, — сказав Гнат. — Так?

— Для космодрому місця малувато, але для стартового майданчика вантажних ракет годиться.

— Утямив, стажисте? — обернувся Гнат до товариша. — Поза всім іншим “Суперхомо” була пов’язана ще і з космічними дослідженнями. Ось де відкривається поле додаткового інформаційного пошуку. Гнат злегка погладив моє плече:

— Спасибі, Люці. Сьогодні ти наш експерт з транспорту минулих сторіч. Я знаю, що історія транспорту — твоє захоплення. Не заперечуєш?

Я не заперечувала. Я хотіла, щоб Гнат не запитував, а командував мною…

Сіли на узліссі букового лісу поруч з трьома вантажольотами і шерегою машин незрозумілого мені призначення. Поза кабіною було спечно, і я втішилася, що не одягла середньоширотний костюм.

Гнат одразу попростував до групи людей, що порпалася за півкілометра від нас біля широкої металевої колони. Колона вібрувала і гула.

— Диггер для шахтної проходки, — пояснив Вітольд у відповідь на мій погляд; залишити мене саму він не наважувався. — Швидкість проходки десять метрів на годину. Ходімо й ми.

— А зручно? — засумнівалася я, відчуваючи себе зайвою.

— Гнат же взяв вас із собою, — знизав плечима стажист і почервонів.

Відповідальність за мою появу тут лежить на Гнатові, зрозуміла я і запитала, аби не мовчати:

— А чим ви займаєтеся? Чи це секрет?

— Не секрет. — Вітольд почав розповідати про те, що сталося на Ховенвіпі з групою чистильників, але не докінчив: Гнат уже покликав його до себе.

— Мені треба йти вниз. І ти йдеш?

— Куди вниз? — не зрозуміла я.

— Під землю. Тут під скелями ціла печерна країна. Туди недавно пробурили шахту.

— Іду. — Я оглянула свій наряд. — Але в цьому платті…

Гнат відійшов до невеликого намету, який приліпився до прямовисної скелі, й приніс оранжевий комбінезон.

— Завеликий, але більше нічого немає. Ходімо.

Вхід під землю був за півкілометра від механізму, що довбав камінь. Шахту було вже обладнано підйомниками, і спустились ми вниз на глибину двісті метрів за якихось півтори хвилини. Там, на дні, нас ждав невисокий на зріст чоловік, вилицюватий, з виглядом упевненої в собі людини. Звали його Кіт Дуглас.

Я вперше опинилася під землею, тому з цікавістю розглядала печеру, в яку ми проникли через її стелю. Печера освітлювалася люмінесцентними лампами, прикріпленими до стін через рівні проміжки. По дну зміїлися різноколірні кабелі, стояли якісь апарати. Троє людей у таких само оранжевих комбінезонах, як і мій, працювали неподалік, біля печерної стіни.

— Метрів сорок, — сказав Кіт Дуглас, очевидно, продовжуючи розмову, й несхвально глянув на мене.

— Фарді, підійди.

Від групи людей відокремився довгов’язий хлопець з похмурим обличчям, мовчки привітався