Читати книгу - "Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв"

місячних рівнинах, ніби на полі бою, були вирви різної величини. Одні маленькі, не більші від тих, які залишає після розриву снаряд тридюймівки, інші наближалися до розмірів кратера. Невже це сліди метеоритів, які впали на Місяць? Дуже можливо. Атмосфери на Місяці немає, отже немає й захисного покриття, яке захищало б Місяць, як Землю, від небесних бомб. Але ж тоді тут дуже небезпечно. Що, як така бомба-метеор у кілька сот тонн впаде на голову!

Я висловив свої побоювання Тюріну. Він подивився на мене з усмішкою.

— Частина вирв вулканічного походження, а частину, безперечно, утворили падаючі метеори, — сказав він. — Ви боїтесь, що один з них може впасти вам на голову? Така можливість, звичайно, є, але теорія ймовірності говорить, що риск тут не набагато більший, ніж на Землі.

— Не набагато більший! — вигукнув я. — А скільки падає великих метеорів на Землю? За ними полюють, як за рідкістю. А тут, подивіться, вся поверхня порита ними.

— Це правда, — спокійно відповів Тюрін. — Але ви забуваєте про одне: Місяць уже давно не має атмосфери. Існує він мільйони років, причому через те, що тут немає ні вітрів, ні дощів, сліди від падіння метеорів залишаються незмінними. І ці вирви — літопис його багатьох мільйонів років життя. Якщо один великий метеор упаде на поверхню Місяця один раз на сторіччя, це вже багато. Невже ми будемо такими щасливцями, що саме тепер, при нас, упаде метеор? Я б нічого не мав проти цього, звичайно, якщо метеор упаде не прямо на голову, а поблизу від мене.

— Поговорімо про план наших дій, — сказав Соколовський.

Тюрін запропонував почати з загального огляду місячної поверхні.

— Скільки разів я милувався в телескоп на цирк Клавіуса, на кратер Коперніка! — казав він. — Я хочу бути першим астрономом, нога якого ступить на ці місця.

— Пропоную почати з геологічного дослідження ґрунту, — озвався Соколовський. — Тим більше, що частина Місяця, яку видно з землі, ще не освітлена сонцем, а тут настав “ранок”.

— Ви помиляєтесь, — заперечив Тюрін. — Чи то пак, ви не зовсім точні. На Землі зараз бачать Місяць в його першій чверті. Ми можемо об’їхати цей “молодик” — східний край Місяця — за сорок п’ять годин, коли пустимо нашу ракету з швидкістю кілометрів двісті на годину. Спинимося ми тільки на Клавіусі і Коперніку. Та хто тут начальник експедиції: я чи ви? — вже гарячкував Тюрін.

Прогулянка по “молодику” зацікавила мене.

— Чому б нам, і справді, не подивитися на найбільший цирк і кратер Місяця? — сказав я. — Їх геологічна будова також становить великий інтерес.

Геолог знизав плечима. На місячній поверхні, яку видно з Землі, Соколовський уже якось був. Та коли більшість за цю подорож…

— А ви не сходили на кратер? — з побоюванням спитав Тюрін.

— Ні, ні, - засміявся Соколовський. — Людська нога ще не ступала на нього. Ваша буде перша. Я був “на дні” моря Достатку. І можу підтвердити, що ця назва виправдує себе, якщо говорити про геологічні матеріали. Я зібрав там чудову колекцію… Ну, нема чого гаяти часу, їхати так їхати! Але тільки дозвольте мені розвинути більшу швидкість. На нашому авто ми можемо робити тисячу і більше кілометрів за годину. Так уже й бути, доставлю вас на Клавіус.

— І на Копернік, — сказав Тюрін. — По дорозі ми оглянемо Карпати. Вони лежать трохи на північ від Коперніка.

— Гаразд! — сказав Соколовський і натиснув важіль.

Наша ракета здригнулась, пробігла деяку віддаль на колесах і, відірвавшись від поверхні, почала набирати висоту. Я побачив нашу велику ракету, що лежала в долині, потім яскравий промінь світла засліпив мене: Сонце!

Воно стояло ще зовсім низько над обрієм. Це було вранішнє Сонце, але яке несхоже воно на Сонце, що ми його бачимо з Землі! Атмосфера не рум’янила його. Воно було синювате, як завжди на цьому чорному небі. Але світло його було сліпуче. Крізь шибку вікна я одразу відчув його тепло.

Ракетка вже піднялась високо і летіла над гірськими вершинами. Тюрін уважно оглядав обриси гір. Він забув про поштовхи, що супроводили зміну швидкостей, і про свою філософію. Зараз він був тільки астрономом.

— Клавіус! Це він! Я вже бачу на ньому три невеличких кратери.

— Доставити прямо в цирк? — усміхаючись, спитав Соколовський.

— Так, у цирк. Ближче до кратера! — вигукнув Тюрін.

І раптом заспівав з радості.

Для мене це було так несподівано, ніби я почув спів павука. Я вже казав, що в Тюріна був надзвичайно тонкий голос, чого, на жаль, не можна сказати про його слух. У співі Тюріна не було ні ритму, ні мелодії. Соколовський лукаво позирнув на мене і усміхнувся.

— Що? Про що це ви? — раптом спитав його Тюрін.

— Вишукую місце для посадки, — відповів геолог.

— Місце для посадки! — вигукнув Тюрін. — Я думаю, тут його досить. Поперечник Клавіуса має двісті кілометрів. Третина віддалі між Ленінградом і Москвою!

Цирк Клавіуса являв собою долину, оточену високим валом. Тюрін казав, що висота цього валу сім кілометрів. Це вище, ніж Альпи, ніж висота Кордильєрів. Судячи з зубчастої тіні, вал має нерівні краї. Три тіні від невеликих кратерів простяглися майже через увесь цирк.

— Найкращий час для подорожі по цирку, — сказав Тюрін. — Коли Сонце над головою, на Місяці нестерпна спека. Ґрунт розпечений. Тепер же він тільки нагрівається.

— Нічого, витримаємо і місячний день. Наші костюми добре захищають і від спеки, і від холоду, — озвався Соколовський. — Спускаємось. Тримайтеся міцніше, професоре!

Я теж ухопився за крісло. Але ракета майже без поштовху стала на колеса, підстрибнула, пролетіла метрів з двадцять, знову впала, знову підстрибнула і, нарешті, побігла досить рівною поверхнею.

Тюрін просив під’їхати до центра трикутника, утвореного трьома кратерами.

Ми швидко рушили до кратерів. Ґрунт ставав дедалі горбкуватіший, нас почало кидати з боку на бік, підкидати на сидіннях.

— Мабуть, краще одним стрибком перенестися до місця, — сказав геолог. — А то,