Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

вказівок» виявилося неможливим. У складній ситуації розібратися допомагав командир Лівобережного фронту Петро Болбочан, з яким Пузицький утримував постійний контакт. Але, коли запорожці відступили з Харківщини, і цей зв'язок урвався [96, с. 267].

Несподівано з Києва приїхала сестра Пузицького. Вона оповіла, що у столиці — страшенне безладдя.

— Кожний робить що хоче, — казала вона. — Багато авантюр. Січові стрільці намагалися підтримувати порядок, але вони в місцевих обставинах не орієнтуються, а до того ж населення вважає їх австріяками, хоч вони поповнилися наддніпрянцями. Директорія УНР невідомо що зробила, крім відозв і закликів. Політичні партії без кінця сперечаються між собою. Гетьманські організації та установи скасовано, а на їхнє місце нових не створено. Шириться анархія… Найбільше обвинувачують Петлюру у безладді, що витворилося після повстання. Винниченко та Шаповал також ніби проти Петлюри.

До слова сказати, сестру Пузицький зустрів досить непривітно:

— Тебе ще тут бракувало! Яка лиха година принесла тебе сюди?!

Він на неї був страшенно злий, бо свого часу пішла проти його волі і вийшла заміж за грузина. Антін хотів, щоб сестра знайшла собі пару серед українців. Тепер каялася і сама сестра:

— Внутрішньо він виявився настільки бездушним, наскільки зовнішньо блискучим, — казала вона про колишнього чоловіка Василеві Проході.

Довідавшись, що її грузин намірився їхати в Добровольчу армію, вона розійшлася з ним і, щоб не бути самотньою, приїхала до брата. Але тому було не до сестри…

Коли телеграф прийняв повідомлення, що Запорозький корпус перейшов Дніпро, Пузицький прийшов у штаб полку вкрай розлючений — адже на все Лівобережжя залишилося лише п'ять полків сірожупанників. А тут ще сестра впала на голову.

Без передмов він накинувся на неї:

— Ось що, сестричко! Трохи погостювала, а далі нема чого тобі тут сидіти. Мусиш від'їхати! Люди балакають, що до мене приїхала якась жінка. Тут тепер не до жінок. А ти ще можеш закрутити голову моєму осавулові.

Пузицький мав рацію. Прохода і сам визнав, що в ту гарну струнку і самітну брюнетку з «чудовими очима» можна було закохатись.

— Побійся Бога, Антоне! Що ти говориш? Куди ж я поїду?! Я ж не маю, крім тебе, жодної рідної душі.

— Не до рідні тепер! Їдь туди, звідки приїхала! Ти не мала дівчина, даси собі раду. Сьогодні ввечері від'їздить зі штабу дивізії до Головної команди один старшина. Він допровадить тебе до Києва, а там орієнтуйся як знаєш. Можеш звернутись до Осецького. Він же нас знає.

Більше Василь ніколи не бачив цієї чарівної і нещасної жінки. Яка її спіткала доля, він до кінця життя так і не дізнався.

Чорноморський кіш

Мала числом Сіра дивізія відповідала за величезний простір — Чернігівщину. В мирний час сірожупанники ще могли б дати раду, але коли кордон України перейшли частини 8-ї совєтської армії, що нараховувала 75 тисяч багнетів, 70 гармат і 427 кулеметів, сподіватися на успіх вже не доводилося. Тим більше що єдину українську дивізію, яка протистояла червоній навалі, очолював нерішучий чоловік.

Ситуація ставала загрозливою: треба було звужувати фронт, простіше кажучи, відступати до Києва. Несподівано у Бахмач на зміну сірожупанникам прибув ешелон Чорноморського коша — 1-й Чорноморський полк підполковника Є. Царенка. Перше бойове хрещення чорноморці отримали під станцією Мотовилівкою ще на початку протигетьманського повстання.

Царенко пояснив Пузицькому, що Головне командування перекинуло сірожупанників на іншу ділянку фронту, мовляв, через те що Сіра дивізія має половину вояків із Чернігівщини, «які в місцевих обставинах не є певні», тобто можуть розійтися по домівках [96, с. 279].

— Пане підполковнику, — звернувся Пузицький, — чи сподіваєтесь ви, що довго зможете тут витримати? Ми збираємося відійти звідси, а ви приходите як на щось певне.

Царенко був настроєний рішуче. Краще би розпитав Пузицького, що і до чого…

Почувши у відповідь ледь не браваду, мовляв, Чорноморський кіш невдовзі виб'є таращанців з України, Пузицький здивувався. І не став переконувати командира 1-го Чорноморського полку, що той помиляється. Лише заявив, що коли чорноморці прийшли на зміну, то 1-й Сірий полк завтра відходить.

Зіскочивши зі сходинок вагона, Пузицький вибухнув:

— Чи вони подуріли, чи не мали розуму?! То впадають у сплячку, то реагують у найдурніший спосіб. Харківщина і майже вся Полтавщина з Чернігівщиною зайняті большевиками, а вони з місячним спізненням пакують сюди чортові в зуби цих чорноморців… Але хай роблять що хочуть. Вольному — воля, а дурному — поле. Я несу відповідальність за свій полк. Запитаю начальника дивізії, і якщо він не заперечуватиме, завтра від'їдемо.

Сталося так, як і передбачав Пузицький: три полки Чорноморського коша командування кинуло в різні міста Чернігівської губернії, там вони і потрапили дідькові в зуби. Лише частина 1-го Чорноморського полку під командуванням Царенка вирвалася з оточення.

За свідченням полковника Володимира Савченка, Чорноморський кіш свого бойового завдання не виконав, розклався, частина чорноморців «розійшлася по хатах, частина ж перейшла до большевиків і тільки жменька по-лицарськи билася за честь і самостійність своєї Батьківщини…» [119, с. 139]. Одним з тих героїв був Павло Чорниця, організатор Вільного козацтва на Катеринославщині, учасник боїв проти більшовиків і махновців. У його відділі «була дисципліна, боєздатність і національна свідомість», — стверджував козак Ларіон Криловецький [44, с. 222].

Коли штаб його загону стояв у Лозовій, Павло Чорниця несподівано отримав наказ прибути в розпорядження штабу Чорноморського коша на станцію Ніжин. Наказ командування отаман Чорниця виконав — передав свій відділ сотникові Голубу, взяв із собою кілька старшин та дружину (перекладача німецької мови, учасницю бойових дій) і виїхав на Чернігівщину. У Ніжині йому наказали формувати кінний відділ. Ларіон Криловецький стверджував, що і в новоствореному загоні «панував повний послух і дисципліна». Та все ж у січні 1919 року отаман Чорниця з товариством та іншими частинами чорноморців під натиском більшовиків відійшов на південь до Переяслава. А червоні і тут! І сказав отаман вибити їх з міста. «Як завжди, отаман Павло Чорниця був у передній лаві, — згадував Ларіон Криловецький. —