Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

зважає, що вже з далини суне величезний кит, уже, роззявивши пащу, ріже хвилі в погоні за ним. Так, браття, Йона заховався внизу, глибоко під палубою, і, як я вже сказав, міцно спить на койці у своїй каюті. Та переляканий шкіпер вбігає до нього й гукає йому в сонне вухо: «Що ти собі думаєш, сплюх! Уставай!» Розбуджений цим жахливим криком зі своєї летаргії, Йона зводиться на непевні ноги, спотикаючись вибирається на палубу, хапається за якусь снасть і кидає погляд на море. Та саме в цю мить на нього, мов лютий тигр, наскакує бурун, що перехлюпнув через фальшборт. Отак хвиля за хвилею стрибають на судно і, не маючи куди швидко збігти, з ревом прокочуються від носа до корми, і моряки вже захлинаються, хоч судно ще тримається на воді.

А тільки-но в розривах густої чорноти над головами показує свій наляканий вид блідий місяць, скутий жахом Йона бачить, як гордий бушприт корабля то підноситься вгору, то пірнає вниз, у збаламучений глиб.

Нестямні страхи, голосно виючи, тиснуться в його душі. Тепер Йона так гнеться й щулиться, що добре видно: він - утікач від гніву божого. Морякам це впало в очі, вони все більш упевнюються у своїх підозрах і нарешті, аби вже до кінця з’ясувати правду й віддати все на розсуд небес, вирішують кинути жереб і в такий спосіб дізнатись, через кого наслано на них оцю жахливу бурю. Жереб випав Йоні; побачивши це, моряки розлючено засипають його питаннями: «Хто ти такий? Звідки ти? З якої країни? З якого народу?» Та зверніть увагу, браття мої, на поведінку бідного Йони в ту хвилину. Нетерпеливі моряки допитуються тільки, хто він і звідки; одначе дістають відповідь не лише на ці запитання, а водночас і на те, котрого не ставили: ту непрохану відповідь вимогла від Йони тверда рука господня, що тяжить на ньому.

«Я іудей,- гукає він, а потім: - Я тремчу перед господом богом небесним, що сотворив небо й землю!» Ти тремтиш перед господом, о Йоно? Так, тепер тобі є чого тремтіти перед ним! Тут-таки Йона сповідається морякам у всій своїй провині, і моряків охоплює все більший і більший ляк, але водночас і жаль до Йони. Бо коли Йона, ще й не благавши в бога милосердя - адже він аж надто добре знає всю чорноту свого гріха,- коли нещасний Йона гукав їм, щоб вони взяли його й кинули за борт, бо він певен, що це через нього на них упала така грізна буря, вони милосердно відвертаються від нього і пробують урятувати судно іншими засобами. Та все намарне: гнівний буревій реве ще гучніше; і нарешті, заклинально піднявши одну руку до неба, другою вони неохоче хапають Йону.

Уявіть же собі, як того Йону взяли, мов якір, і кинули в море; і як умить зі сходу наче хто розлив по воді олію, хвилі вляглись, а Йона немовби забрав бурю з собою, лишивши позаду спокійну гладінь. Сам він поринає на дно серед такого розбурханого вирування, що навіть не вловлює тієї миті, коли він сторчголов упав до роззявленої пащеки, що чигає на нього. А потім кит змикає позад нього всі свої білі зуби, немов грати в’язниці. І тоді Йона посилає з черева китового свою молитву до господа бога. Та прислухайтеся до тої молитви - і здобудьте з неї важливу науку. Адже Йона, хоч який він грішний, не лементує, не благає слізно негайного порятунку. Він відчуває, що ця страхітлива покара заслужена. Він полишає свій рятунок на розсуд божий, удовольняючись тим, що, попри всі свої муки й страхи, він іще зводить погляд до святого храму небесного. Оце, браття мої моряки, і є правдиве й щире каяття: воно не вимагає прощення, а дякує за покарання. А яка мила богові така поведінка Йони, видно з того, що врешті бог визволив його і з черева китового, і з моря. Браття мої, я вивів Йону перед вас не на те, щоб ви наслідували його гріх, а на те, щоб він став для вас зразком каяття. Не грішіть; та коли вже впали в гріх, зумійте покаятись так, як Йона.

Завивання вітру ніби додавало цим словам проповідника ще більшої сили; коли він змальовував бурю, наслану на Йонин корабель, його самого наче шарпала буря. Широкі груди його здіймались і опадали, мов розхвильоване море, руки були наче розбурхані стихії, а громи, що вились круг його чола, і блискавиці, що били з очей, сповнили простосердих слухачів гострим страхом, звичайно їм не знайомим.

Та ось буря в його душі і в очах неначе вщухла, і він, замовкнувши, опустив погляд на сторінки Біблії, а тоді заплющив очі і якусь хвилину стояв непорушно, ніби розмовляв із самим богом.

І знову він нахилився до нас, низько схилив голову з виразом найглибшої, але водночас і мужньої покори, й промовив так:

- Любі мої браття моряки, на вас бог наклав лише одну свою руку, а на мені тяжать обидві його руки. Я в міру свого знання, хай мізерного, переказав вам ту науку, що її вділяє Йона всім грішникам, отже, й вам, а ще більше - мені, бо я більший грішник, ніж ви. І як же радо спустився б я з цього марса, та сів на палубі, поруч вас, та слухав, як оце ви слухаєте, тим часом як хтось із вас викладав би мені оту іншу, грізнішу науку, якою Йона наділяє мене, лоцмана бога живого. А саме, як Йона, висвячений лоцман-пророк, тобто вісник істини, посланий господом звістити ту немилу істину вухам розбещеної Ніневії,- як той Йона, злякавшись неприязної зустрічі, знехтував свою службу й намагався втекти від свого обов’язку й від свого бога, сівши на корабель у Йоппії. Та бог - повсюди, і Йона так і не доплив до Тарсіса. Як ми бачили, бог наздогнав його, наслав на нього кита, що поглинув його, скинувши в живу прірву погибелі, і стрімголов затяг «у серце моря», де глибинні вири засмоктали його на десять тисяч сажнів углиб, і «трави водяні обвили йому голову», і всі страхіття підводного світу прокочувались над ним. Та навіть звідти, з того місця, куди не сягав ще жоден лот, «із ями пекла»,- коли кит спустився аж на саме дно океану,- навіть звідти бог почув покаянний голос проглинутого пророка. Тоді бог повелів китові, і з холодних,