Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

є голод,- простогнав Німчик.- Геть стратив свій апетит. Не має більше смак до страви.

- Щось на таке не скидається. Він як спопаде миску, то молотить, аж за вухами лящить,- зауважив Гаркі.

- То лише з увічливість, щоб не образити місіс Нільсон,- жваво заперечив Німчик.- Я напевне знаю, того мені й шкода його. Чому його тут немає? Тому, що він вийшов. А чому вийшов? Щоб нагуляти собі апетит. Як він нагулює собі апетит? Бігає босоніж по снігу. О, щоб я та не знав! Багатії завше так ото женуться за свій апетитом, коли він тікає від них. Майкл розжився на тисячу шістсот доларів. Він тепер багатий. І стратив апетит. Тому й женеться за ним. Прочиніть двері й побачите, як він бігає босоніж по снігу, але не побачите апетит. Осьдечки все його лихо. Коли він дожене свій апетит, то впіймає його і прийде снідати.

Товариші реготали, слухаючи Німчикове базікання. Не встиг ще той регіт ущухнути, як двері відчинилися і ввійшов Денін. У руках він тримав рушницю. Тільки-но вони звели на нього очі, як зненацька він приклав рушницю до плеча й двічі вистрілив. По першому пострілові Німчик важко схилився на стіл, перекинувши кухлика з кавою, й трапив жовтою чуприною у миску з кашею. Чолом він притиснув край миски до столу, майже сторчма. Коли розітнувся другий постріл, Гаркі ще встиг схопитися на ноги. Він упав долілиць, прохрипів: «О господи!» - й затих.

Так прийшло Несподіване. Ганс та Едіт остовпіли. Вони сиділи біля столу, напружившись і втопивши очі в убивцю, якого ледве добачали крізь пороховий дим. Запала тиша, чути було тільки, як капає на підлогу розлита Німчикова кава. Денін відчинив замок рушниці й викинув порожні гільзи. Тримаючи рушницю однією рукою, другу він засунув до кишені по нові набої.

Він саме вкладав набої до рушниці, коли Едіт Нільсон опам’яталася. Ясно було, що Денін намірявся вбити ще й Ганса та її. Цього разу Несподіване набрало такої страшної, незбагненної форми, що Едіт секунди зо три сиділа геть спантеличена, немовби спаралізована. Та ось вона прийшла до тями й стала з ним на боротьбу. Так, справді на боротьбу: стрибнула, мов кішка, на вбивцю й обома руками вчепилася йому в комір.

Під вагою її тіла він поточився назад. Не випускаючи рушниці, він спробував струсити її з себе. Але дарма, бо її туге тіло набуло котячої гнучкості. Вона шарпонулася вбік і мало не повалила Деніна. Він випростався, шалено рвонувся в другий бік, крутнувши нею в повітрі, проте не звільнився: Едіт міцно тримала його за коміра, не розтуляючи пальців. З розгону налетівши на стілець, вони обоє впали й покотилися по підлозі, вчепившись одне в одного.

Ганс Нільсон повстав проти несподіваного на півсекунди пізніше за дружину. Його розум та нерви реагували повільніше, організм був простіший, аніж у неї, і минуло зайвих півсекунди, поки він збагнув, що сталося, врадив, що треба робити, та взявся ту раду виконувати. Едіт уже налетіла на Деніна і вчепилася йому в горлянку, як Ганс зірвався на ноги. Він не мав її розважності, його враз посіла сліпа лють, мов того Берсеркера. 4 Він схопився з стільця, і з горла йому видобувся якийсь дивовижний згук - чи то рев, чи рикання. Денін уже шарпонув Едіт набік, коли Ганс, і далі ревучи, метнувся до них і наспів саме тоді, як вони звалилися додолу.

Ганс кинувся на лежачого Деніна й почав шалено гатити по ньому кулаками. Він гамселив, як молотом по ковадлу, і коли Едіт відчула, що Денінове тіло ослабло, вона розтулила пальці й трохи одсунулась. Важко дихаючи, вона лежала на підлозі й дивилася на чоловіків. Страшні удари густо сипалися далі, одначе Денін мовби не помічав їх. Він навіть не рухався. Едіт збагнула, що Денін знепритомнів, і крикнула Гансові, щоб він перестав бити. Крикнула ще раз, та він не чув її. Вона вхопила його за руку, але й цим мало чого домоглася.

Те, що зробила далі Едіт, ішло не від твердого розуму. Не жалощі й не покірність заповіді «Не вбий» спонукали її на той вчинок. Радше несвідоме прагнення законності - етична спадщина раси та середовища, де минуло її дитинство й молодість,- примусило Едіт своїм тілом прикрити від чоловікових ударів беззахисного вбивцю. Аж як Ганс зрозумів, що б’є свою дружину, він перестав молотити кулаками. Едіт відштовхнула його від Деніна, і він скорився їй, як лютий, але слухняний собака скоряється господареві, коли той проганяє його. Ту хвилину він справді був схожий на собаку: злість, що клекотіла йому десь глибоко в горлі, проривалася звірячим гарчанням, і він усе намірявся знову стрибнути на свою здобич, та дружина щоразу затуляла собою Деніна.

Едіт відштовхувала Ганса все далі й далі. Вона ніколи не бачила свого чоловіка в такому стані і тепер боялася його дужче, ніж Деніна в розпал їхньої боротьби. Їй аж не вірилося, що ця оскаженіла істота - її Ганс. Вона здригнулася з інстинктивного страху, що він, немов той дикий звір, уп’ється їй зубами в руку. Ще кілька секунд Ганс то поривався вперед, охоплений бажанням знову напосістися на свою здобич, то відступав, боячись зачепити дружину. Але вона в одно перепиняла йому дорогу, аж поки він стямився й опанував себе.

Вони зіп’ялися на ноги. Ганс, заточуючись, прихилився до стіни. Обличчя йому судомно кривилося, одначе глухе гарчання, що клекотіло в горлі, помалу стихало. Почалася реакція. Едіт, ламаючи руки, стала посеред хатини. Вона важко дихала і вся тремтіла.

Ганс тупо дивився поперед себе, але очі Едіт нестямно блукали по кімнаті, наче хотіли запам’ятати всі подробиці того, що скоїлося. Денін не рухався. Біля нього лежав перевернений стілець, відкинутий під час запеклої боротьби. З-під Денінового тіла виглядала рушниця з відчиненим замком. На підлозі валялися два набої, якими він не встиг наладувати рушницю і які тримав у правій руці, аж поки знепритомнів.

Гаркі впав долілиць там, де його спостигла куля, а Німчик так і закляк над столом, устромившись жовтою чуприною в миску. Та миска, що й далі стояла сторч під кутом у сорок п’ять градусів, прикувала до себе увагу Едіт. Чого вона не падає? Що за дивина! Хіба, як убили чоловіка, то вже й миска на столі має стояти сторчма?

Едіт обернулась до Деніна, але очі