Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

гос­подь не по­ми­лує на то­му свi­тi.

- А церк­ви там усе з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. В пе­че­рах ле­жить два­над­цять бра­тiв, що бу­ду­ва­ли лаврську дзвi­ни­цю. Ка­жуть, що як бу­ду­ва­ли, то во­на все вхо­ди­ла в зем­лю, а од­нiєї но­чi вий­шла вся з зем­лi. Од то­го ча­су всi бра­ти пост­риг­лись в чен­цi. Гос­по­ди, скiльки я пе­ре­во­ди­ла лю­дей на са­мий верх дзвi­ни­цi до ве­ли­ких дзво­нiв!

- Ой, пус­тiть ме­не, ма­тiн­ко! Здається, вмру, як не пi­ду в Київ. Чи то прав­да, що там є та­кий лев, що з ро­та во­да те­че?

- Авжеж є: а на ле­во­вi си­дить свя­тий Сам­сон та ще­ле­пи йо­му роз­ди­рає. Як пiй­мав йо­го на По­до­лi ко­ло Днiп­ра, як роз­дер ще­ле­пи, та й сам ка­ме­нем став, i лев ка­ме­нем став, а в ле­ва з ро­та во­да по­тек­ла. Та яко­го там ди­ва не­ма! Як­би роз­ка­зу­вать за все, то не те що дня бу­ло б ма­ло, - тиж­ня ма­ло! - го­во­ри­ла Па­лаж­ка й пiд­ве­ла очi до об­ра­зiв, пiд­ня­ла обид­вi ру­ки вго­ру, ще й пальцi роз­че­пi­ри­ла. - Там на Анд­рiївськiй го­рi пiд прес­то­лом є дже­ре­ло, а в те дже­ре­ло що­ро­ку за­би­ва­ють вiз вов­ни. Як тiльки по­ка­жеться звер­ху ро­са, то за­раз знов за­пи­ха­ють ту­ди вiз вов­ни, бо як­би по­ли­лась з то­го дже­ре­ла во­да, то ввесь свiт за­ли­ла б. Я са­ма чу­ла, як ян­го­ли бов­та­ють во­ду пiд прес­то­лом. Ой гос­по­ди! По­ми­луй нас, грiш­них! - ска­за­ла Па­лаж­ка i зiтх­ну­ла на всю ха­ту.

Старий Кай­даш си­дiв, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а Ме­лаш­ка пла­ка­ла.

- Пiду я з ба­бою до Києва та од­го­вi­юсь в Лав­рi. Як не пус­ти­те ме­не, то я, здається, вмру, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Авжеж, Ма­ру­се, пус­ти не­вiст­ку, бо як не пус­тиш, то бу­де то­бi ве­ли­кий грiх од бо­га, - нав­ча­ла Па­лаж­ка, ти­ка­ючи пальцем на об­ра­зи.

- Та ко­ли ж на ве­ли­ко­му тиж­нi ба­га­то ро­бо­ти, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

- Я, ма­мо, лад­на день i нiч не спа­ти, по­роб­лю вам усю ро­бо­ту та й пi­ду, - про­си­лась Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози.

- Та, про ме­не, йди та й за нас по­да­си на час­точ­ку, - ска­зав Кай­даш.- Пi­шов би й я, та нас­тає чо­ло­вi­ча ро­бо­та на по­лi.

- А ко­ли, доч­ко, ду­маєш iти, то спе­чи со­бi свя­ту па­соч­ку та ка­лач, та вкинь у тор­бу кра­ша­нок, та кiльце ков­бас­ки, та шма­то­чок са­ла, щоб роз­го­вi­тись свя­че­ним у Лав­рi, то те­бе гос­подь прос­тить i по­ми­лує, - нав­ча­ла Па­лаж­ка. - А я вже то­бi до­ро­гу скрiзь по­ка­жу, як по­пи­са­но­му. Ме­не всi про­ча­ни зна­ють з усього свi­ту, я їм усiм даю при­вiд у Києвi. В Києвi во­ни всi хо­дять за мною, не­на­че вiв­цi за пас­ту­хом.

Баба Па­лаж­ка розп­ро­ща­лась i пiш­ла з ха­ти. Кай­да­ши­ха вчи­ни­ла тiс­то й спек­ла Ме­лаш­цi ма­леньку пас­ку. Ба­ба Па­лаж­ка наз­би­ра­ла по се­лi де­сять ба­бiв i дру­го­го дня зай­шла за Ме­лаш­кою. В Па­лаж­чи­нiй тор­бi бу­ла й пас­ка, i чи­ма­лий ка­лач, i са­ло, i сiль, i на­вiть кра­шан­ки. Во­на кла­ня­лась кож­но­му в ха­тi й про­си­ла прос­ти­ти її грi­хи. Про­ча­ни пiш­ли до Києва.

- Та не ба­ри­ся, доч­ко, вер­тай­ся до­до­му! - на­ка­зу­ва­ла Кай­да­ши­ха не­вiст­цi, сто­ячи за во­рiтьми.

- Як гос­подь не прий­ме нас до се­бе, то й вер­не­мось, - го­во­ри­ла Па­лаж­ка, кла­ня­ючись до дзвi­ни­цi тро­хи не до са­мої зем­лi.

Йдучи се­лом, Па­лаж­ка за­хо­ди­ла в де­кот­рi ха­ти, щоб поп­ро­ща­ти­ся з ти­ми мо­ло­ди­ця­ми, з кот­ри­ми во­на ла­ялась; але як во­на ла­ялась з цi­лим се­лом, то для неї до­ве­лось сли­ве не ми­на­ти нi од­ної ха­ти i хо­ди­ти з ха­ти в ха­ту, як хо­дить пiп з мо­лит­вою.

Прочани йшли день, уп­ро­си­лись в од­но­му се­лi на нiч до доб­рих лю­дей, пе­ре­но­чу­ва­ли й ра­ненько знов пiш­ли в до­ро­гу. Ме­лаш­ка не­на­че на свiт на­ро­ди­лась: її не до­пi­ка­ла тут нi свек­ру­ха, нi све­кор, нi Мот­ря. По­над до­ро­гою зе­ле­нi­ли мо­ло­дi жи­та, си­нi­ли да­ле­кi го­ри та мо­ги­ли. Над­во­рi бу­ло теп­ло й яс­но. Ме­лаш­ка нi­би на­би­ра­ла­ся здо­ров'я на во­лi.

Вже звер­ну­ло з пiвд­ня. По один бiк до­ро­ги бу­ла чи­ма­ла го­ра, а на го­рi мо­ги­ла. Ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць на ту мо­ги­лу. З тiєї мо­ги­ли вже бу­ло вид­но Київ з церк­ва­ми та дзвi­ни­ця­ми. Тiєї мо­ги­ли про­ча­ни не ми­на­ли нi­ко­ли.

Палажка вий­шла на мо­ги­лу, впа­ла нав­ко­лiш­ки й по­ча­ла мо­ли­тись. З мо­ги­ли бу­ло вид­но на го­рах ви­со­кi дзвi­ни­цi, церк­ви з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Кру­гом Києва в до­ли­нi зе­ле­нiв гус­тий лiс, си­нiв за Днiп­ром, нi­би по­ви­тий си­зим ту­ма­ном, бiр, а мiж сос­на­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли ши­ро­кi пле­са роз­ли­то­го Днiп­ра. В лi­сi бли­ща­ли зо­ло­тi хрес­ти мо­нас­ти­рiв, не­на­че до­ро­гi ка­мiн­цi, роз­ки­да­нi звер­ху на бо­ру. Сон­це свi­ти­ло на київськi го­ри; зо­ло­тi вер­хи ся­ли й не­на­че го­рi­ли. Ба­ба Па­лаж­ка при­па­ла до зем­лi го­ло­вою, а за нею й мо­ло­ди­цi по­ча­ли би­ти пок­ло­ни.

Палажка вста­ла i, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру, по­ча­ла роз­ка­зу­вать про­ча­нам:

- Онде ве­ли­ка лаврська дзвi­ни­ця, а ото ко­ло неї са­ма Лав­ра, а то да­лi свя­та Со­фiя, а то свя­та Вар­ва­ра, - го­во­ри­ла во­на.

Молодицi во­ди­ли очи­ма слiд­ком за її ру­кою, а Ме­лаш­ка сто­яла, мов кам'яна. Тi зо­ло­тi вер­хи та бi­лi дзвi­ни­цi зда­ва­ли­ся для неї яко­юсь див­ною каз­кою. Во­на впер­ше йшла до Києва. Про­ча­ни пе­рей­шли бiр i прий­шли на зас­та­ву. На зас­та­вi сто­яла чер­нич­ка й при­че­пи­лась до їх:

- Спасайтеся, лю­ди доб­рi! Не­хай вас гос­подь спа­сеть i по­ми­лує. Йдiть го­вi­ти в наш мо­нас­тир на По­до­лi до свя­то­го Фро­ла й Лав­ра. У нас бiльше мо­щей, нiж у дру­гих мо­нас­ти­рях; у нас є част­ка мла­ден­ця, уби­то­го Iро­дом, є ри­за хрис­то­ва i кров з хрис­то­вих ран, i пiр'я ар­хан­ге­ла Гав­риїла, й мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi.

Прочани при­бу­ва­ли до зас­та­ви сот­ня­ми. Чер­ни­ця на­мов­ля­ла й за­ма­ню­ва­ла їх до сво­го мо­нас­ти­ря. Сот­ня про­чан пiш­ла за нею. На дру­гих зас­та­вах так са­мо сто­яли чер­ни­цi й за­тя­га­ли до се­бе бо­го­мольцiв.

Баба Па­лаж­ка не пос­лу­ха­ла чер­ни­цi. Во­на гор­до­ви­то од­ка­за­ла, що вже йде в Київ їсти двад­цять пер­шу пас­ку й знає всi церк­ви й мо­нас­ти­рi.

Надвечiр Па­лаж­ка при­ве­ла про­чан у Лав­ру.

- Чи тут той лев, що з ро­та в йо­го те­че во­да? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Де там то­бi тут! - гор­до­ви­то ска­за­ла Па­лаж­ка. - По­ка­жу то­бi й ле­ва, а це, бач, ве­ли­ка дзвi­ни­ця, а оце Лав­ра; тут ле­жать мо­щi свя­то­го Фе­одо­сiя…

Мелашка гля­ну­ла на дзвi­ни­цю i тро­хи зля­ка­лась. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що дзвi­ни­ця впа­де на неї й роз­ча­вить її.

Прочани пiш­ли в церк­ву. В ве­ли­кiй лаврськiй церк­вi йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва нi­би па­ла­ла свiч­ка­ми i бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­вi не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на стi­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му