Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, i кожен посувався вперед своїми очима побачити...

З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в му­ндирi, в палєтах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з повозки якийсь панок - ни­зенький, старенький, згорблений трохи, а за панком - Лейба, генеральський жид. Москалi вистрої­лись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них, привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi - послали Лейбу за батюшкою – моле­бень служити... Батю­шка - як з землi вирiс. Одправили й мо­лебень. Тодi ста­ре­нький панок, що з генералом при­їхав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги "пожалували" їх генераловi, та хто з них за­пи­са­ний в "козачий компут", а хто в гене­ра­льський "реєстр". Кож­ного хазяїна вичитував та викрикував... i не по­ми­лив­ся. Козакiв -тiльки жменька; а генералових – пов­ні­сiнь­кi Пi­ски!

Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!

- Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... пiдемо шукати iншого краю... кращої сторони... волi!!

Гвалт, лемент такий - аж у дзвiницi гуде.

Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гу­рту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що їх тепер нi­хто не займе, бо вони й дiти їх довiку вiльнi.

Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати, що тепер вони йо­му непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою морити - на панщину ганяти...

- Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та пла­тiть чинш за землю, а там - живiть собi, як самi знає­те! Ме­нi з вами не жити: моє мiсце в столицi... Що слiд, од­давайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зо­ста­неться...

- Служилем ясновельможному пану, - увернув Лейба, пе­ре­гинаючись, - з малих лят i бенде слуясщь до коньца моєго жиця.

- Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, - одказав генерал.

- Так пристаєте? - обернувся знову до громади.

- Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! - закричала громада.

- Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день - подумати: що для вас зручнi­ше... Чуєте? Пiслязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бi­ль­ший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розi­й­шли­ся.

Правда, деякi, гарячiшi - душ, може, з десять – позаби­рали торби на плечi та й потягли шукати вiльної сто­рони... А решта - зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п'ятами накивати, - та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнi­здом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, - з батькiвськими могилами... Шкода їм стане рiдної сто­ро­ни; страшно невiдомої, темної, як нiч, будущини... Та й зосталися - до слушного часу!!

Приїздить генерал.

- А що? як?

- Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, - тiльки не зачiп­а­йте нас!

- Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе теля­тко двi матки ссе. От вам на могорич! - Вийняв зо­ло­то­го, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку під­ступити. Генерал помiтив.

- Що тобi, Лейбо, треба? - питає.

- Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, - жеби хлопi нє едней горальнi нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi!

- Та ще, слухайте - ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мої - й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.

Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тi­льки почалось - ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув: "Глядiть... бережiть менi Лейбу!" Та тiльки його пiщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, - пiщани зроду такої не ба­чили; а в тiй будi - Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край се­ла, гуля­ще мiсце; за лiто зоп'яв Лейба на високих стовпах буди­ночок - i став шинкувати.

Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й гене­ра­ловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiв­али, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, - рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, - чи то пак, генераловi - одсипного трохи, платили не­ве­ликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали.

Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пiщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити - могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi!

I Лейбi - нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, де­микотонового балахону убрався Лейба в чорний ластик­овий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолза-ною, як приїхала; i Лейбовi дiти - не такi миршавi та шолуди­вi... Є в Лейби - не знать де вiн i взяв її - i коза з козеня­тком; бiля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, - як у Христа за пазухою, - коли б Лей­ба у Хри­ста вiрив... А то Лейба - "невiра"; Лейбовi предки над Хри­стом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп'ють пi­щани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що - аби де встрiли, - зараз i насядуть, як шулi­ка курчат! Та сіль­кiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденя­та росли, гладшали, стали аж вили­ску­ва­тись, як ситi поросята, котрими їх дражнили хлопцi... Га­разд Лейбi!

Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренили­ся, розрослися. Весело кидались у вiчi серед ши­рокополого степу квiтучi огороди з вишневими садоч­ками. Чор­нi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiк­нами, з пiдведеною червоною глиною призь­бою, всерединi - з присiнками, з хижею" а часом, i з кім­на­тою. I тини скрiзь калачиком поза-плетенi, де-где й з острiшком; i ворота - там i там дощанi; а коло ворiт, мов