Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Це заліт. – Той старий розповів нам трохи про це, але можна детальніше? – Попросив Стажер.

– Детальніше? Тридцять уколів "аміназина" – по три протягом десяти днів. Це додатково, до вже призначеного лікування – його не відміняють. У Крамера стосунки з персоналом склалися не дуже, так що йому доводиться несолодко, – подумавши, додав Моріс.

– Охоронці в нас хлопці суворі, можуть і "припечатати", якщо у поганому настрої, – похмуро сказав Джером. – Це, звичайно, не завжди, але бувало. Не дай бог зробити охороні зауваження, або спробувати зупинити – визнають за прояв агресії до персоналу.

– Одному особливо буйному призначили уколи сірки. Вони викликають нестерпну агонію – їх ставлять приблизно опівдні, до вечора піднімається дуже висока температура. Спочатку біль концентрується на місці уколу, а потім поширюється по всьому тілу. Вночі хапає серце, спати неможливо, а на ранок – наступний укол, – Стажер мимоволі перекрутив плечима від слів санітара. Мурашки бігли по шкірі через жахи, які творилися в цій лікарні.

– Здається, більше дванадцяти уколів ніхто не витримував, з кожним разом дозування збільшується, і я, більш ніж впевнений, що Алекса Крамера чекає саме така доля.

– Отже, – ледве вони залишилися наодинці, схвильовано сплескав руками Лангре, що було вкрай на нього не схоже. – Що головного ти дізнався, з розказаного нам Джеромом і Морісом?

– Що по всьому місцевому персоналу в'язниця плаче? – Зігнув брову Стажер.

– Що останнє вони нам сказали? До Алекса щодня приходив Пастир і читав Біблію, правда в коридорі, оскільки в палату до Крамера його не впускали. А це означає, що я до Моріса за Біблією, яку той залишив, а ти використай всю свою чарівність і значок. Пробий по камерам номера машини Пастиря, а потім його будинок. Зустрінемося в головному холі, – на цих словах Лангре стрімким кроком сховався за найближчим поворотом. Стажер лише знизав плечима і відправився на пошуки охорони, щоб домовитися про перегляд відео з камер.

На подив, значок і чарівність допомогли, так що вже через півгодини Стефан ввійшов до вестибюля, де на одному зі стільців його очікував Лангре. Той поплескав по сидінню поряд з собою.

– Вийшло? – Запитав комісар.

– Так, – кивнув Стажер. – Тут поруч, в гуртожитку.

– Я теж дещо відкопав, – він протягнув Стажерові відкриту Біблію, де червоною ручкою був виділений уривок про змія-спокусника в Райському саду і першому гріхопадінні. Закладкою на цій сторінці служила записка, з до болю знайомими словами "Я знаю, що ти зробив п'ятнадцять років тому.".

– Пастир теж отримав картину? – Швидко зміркував Стажер.

– Пам'ятаєш, я показував тобі теку із справами? Виходить, він цілих п'ятнадцять років ходив озираючись, боячись скомпрометувати себе, свою сім'ю і навіть свою країну. А потім кинув дружину з шістьма дітьми і ніби розчинився у повітрі – впевнений, що відразу після записки із загрозами, – гмикнув Лангре. – Після недавніх новин про смерть сера Альприма, Пастир зірвався. Якщо є передумови, то буде психічна реакція, пов'язана з потужною агресією.

Сьогодні в лікарні Пастир дізнався, що увпонеділок у Крамера суд, і той може виконати загрозу – здати його з тельбухами. Як ввжаєш, що він зробить?

– Я пам'ятаю його справу, – кивнув Стажер. – І дивно ось що: він скоїв деякий жахливий злочин, жив з цим п'ятнадцять років і при цьому жодного разу не спостерігався у психіатра.

– Такі нікому не довіряють, – похитав головою Лангре. – Та і взагалі більшість чоловіків бояться психіатрів.

– А сім'я? Невже рідні нічого не помічали?

– Хто знає. Просто про це не прийнято говорити. Стигма нашого суспільства така, що якщо ти звернувся по допомогу, то з тобою щось не так.

– Краще нам тут не розсиджуватися! – Раптом схопився зі свого місця Лангре, і кинувся геть з лікарні, на ходу кинувши:

– За мною!

До будівлі гуртожитку вони добралися в рекордні терміни. Важко дихаючи, Лангре зігнувся навпіл – все ж вік був не той, щоб носитися по вулицях.

– Священик, – звернувся він до молоді, що сиділа на лавочці біля під'їзду. – В рясі, – Лангре знову з шумом вдихнув повітря. – На якому поверсі?

– Третій, – сходу видав один з хлопчаків, що оторопів.

Незважаючи на біль, що колола у боці, комісар кинувся вгору по сходинках. І вчасно – в кімнаті з відкритими дверима на ремені від брюк, висів чоловік – зовсім ще молодий, років тридцяти. Далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Комісар почав діяти, ледве усвідомив те, що відбувається, швидше на автопілоті. Діставши з – за пояса невеликий ніж, він підвівся навшпиньки, намагаючись однією рукою перерізати ремінь. Пастир вже навіть не хрипів, лише гойдався під стелею безвільною ганчірковою лялькою. Але надія на порятунок все ще залишалася.

Перерізавши пояс на очах у застиглого в дверному отворі Стажера, Лангре обережно опустив Пастиря на підлогу.

– Вмієш робити штучне дихання? – Коротко запитав він, на що Стажер лише розвів руками.

До кімнати вбігли ті самі хлопці з двору, які підказали їм поверх :

– Ми почули крики і вирішили перевірити. – Побачивши, що відбувається, вони викликали швидку допомогу.

Тим часом, Лангре почав робити непритомному хлопцю штучне дихання і масаж серця, як його вчили на практичному зайнятті, ще років сорок назад. Пастир, здавалося не дихав, пульсація на сонній артерії була слабкою настільки, що Лангре міг переплутати її з пульсацією власних пальців. Але він все одно не втрачав надії. Коли Лангре втретє натиснув на грудну клітку Пастиря, той несподівано захрипів і розплющив очі із словами:

– Івона.

– Живий, – радісно видихнув Лангре.

Швидка приїхала досить швидко. Санітари завантажили самовбивцю на ноші.

– Це було неймовірно, – вигукнув Стажер, провівши поглядом лікарів, що спішно пішли. – У вас вийшло!

– Раніше таке проробляв тільки з манекеном, – витерши піт з лоба, признався Лангре. – А тут жива людина, ще зовсім молода, боявся йому ребра зламати.

– Не страшно було брати на себе таку відповідальність? – Захоплено запитав Стажер.

– Трохи страшнувато, – признався Лангре. – Але хіба в подібні моменти думаєш про таке? Мені ще ніколи не доводилося рятувати шибеників. Якщо чесно, я думав, що у нього немає шансів. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пішов на той світ, так і не зумівши вимовити цих слів. Не наважившись або запізнившись…

– Якщо перед смертю, людина встигає попрощатися, то і у його близьких, і в самого вмираючого, крім всепоглинаючого горя, залишається ще дещо – почуття деякого завершення.

– Так, правильно. Гідно попрощатися з дружиною, дитиною або матір'ю – добра смерть. Вмираючі, завжди знають, що помирають. Навіть маленькі діти, які ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще,