Читати книгу - "Салимове Лігво"

собі під праву руку записник і начеркав: Г. Пітерз, Р. Сноу. «Перевози Генрі». Найпізніше о шостій. Він не зробив паузи, щоб розважити, чи обов’язково йому погоджуватися на буквальне виконання вказівок Стрейкера.

– Там треба забрати з десяток ящиків. Усі, крім одного, поїдуть до крамниці. Той один – то надзвичайно цінний креденс, Геппілвайт[84]. Ваші вантажники впізнають його за розмірами. Його слід доставити в дім. Вам зрозуміло?

– Йо.

– Нехай поставлять його в підвалі. Ваші люди зможуть потрапити туди через лядові двері під кухонними вікнами. Вам зрозуміло?

– Йо. Отже, цей креденс…

– Ще одна послуга, якщо ваша ласка. Ви придбаєте п’ять міцних навісних замків «Єйл». Вам відомий бренд «Єйл»?[85]

– Всім відомий. Що…

– Ваші вантажники, коли йтимуть з крамниці, замкнуть її задні двері. Ключі до всіх п’яти замків вони залишать у будинку, на столі в підвалі. Коли йтимуть з будинку, вони замкнуть на замки підвальні двері, передні й задні двері та надвірний гараж. Вам зрозуміло?

– Йо.

– Дякую вам, містере Кроккете. Точно дотримуйтесь усіх вказівок. До побачення.

– Агов, постривайте одну хвилинку…

Лінія мовчала.

5

Було за дві хвилини сьома, коли великий, помаранчево-білий фургон з написом «Перевози Генрі» на бокових і задньому бортах зупинився в Портлендському порту наприкінці Митного причалу перед складом з гофрованої сталі. Знов повертався приплив, і стривожені цим мартини кружляли й ридали вгорі на тлі призахідного багряного неба.

– Господи Христе, тут нікого нема, – сказав Роял Сноу, допиваючи рештки своєї пепсі й кидаючи порожню бляшанку на підлогу кабіни. – Нас арештують як грабіжників.

– Он там є хтось, – сказав Генк Пітерз. – Коп.

Це був не зовсім коп; це був нічний сторож. Він посвітив на них своїм ліхтариком:

– Хто з вас, хлопці, Лоренс Крукат?[86]

– Кроккет, – сказав Роял. – Ми від нього. Приїхали забрати кілька ящиків.

– Добре, – сказав нічний сторож. – Ходімо до контори, у мене там накладна, треба, щоб ви підписали.

Він показав рукою Пітерзу, котрий сидів за кермом:

– Давай назад онде туди. До тих двостулкових дверей, де ліхтар горить. Бачиш?

– Йо, – ввімкнув задню передачу Пітерз.

Роял Сноу слідом за нічним сторожем увійшов до контори, де булькотіла кавоварка.

Годинник над пін-ап календарем з дівчатами показував 7:04. Нічний сторож порився в якихось паперах на столі та знайшов потрібну теку:

– Розпишися отут.

Роял написав своє прізвище.

– Вам варто буть обережними, коли зайдете туди. Ввімкніть світло. Там пацюки.

– Ніколи не бачив пацюка, який би не втікав від отакого, – сказав Роял, широко майнувши ногою, взутою в робочий чобіт.

– Тут у нас портові пацюки, синку, – сухо промовив нічний сторож. – Вони мали справу з чоловіками й дебелішими за тебе.

Роял вийшов і рушив до дверей складу. Нічний сторож стояв у дверях своєї будки і дивився йому вслід.

– Обережно, – сказав Роял Пітерзу. – Той старий каже, тут пацюки.

– Окей, – пирхнув Пітерз. – Старий добряга Ларрі Крукат.

Роял намацав за дверима вмикач і дав світло. Було щось таке в тутешній атмосфері, важкій від суміші ароматів солі, деревної гнилі та сирості, що вдушило веселість. Це, і думка про пацюків.

Ящики стояли вкупі посеред широкої складської долівки. Решта приміщення була порожньою, і тому цей гурт мав дещо зловісний вигляд. Креденс стояв у центрі, вищий за інші і єдиний, не позначений написом «Барлоу і Стрейкер, Джойнтер-авеню-27, Єрус. Лігво. Мейн».

– Ну, все не так і погано, – сказав Роял.

Він зазирнув до своєї копії накладної, а потім порахував ящики.

– Йо, все на місці.

– Тут-таки пацюки, – сказав Генк. – Чуєш їх?

– Йо, мерзенні створіння. Я їх ненавиджу.

На якусь мить між ними запала мовчанка, обидва прислухалися до попискування й тупотіння, що долинало з тіней.

– Ну, берімося до роботи, – сказав Роял. – Давай наладуємо оце велике малятко першим, щоб воно нам не заважало, коли приїдемо до крамниці.

– Окей.

Вони підійшли до того ящика, і Роял дістав свого кишенькового ножа. Одним швидким порухом він розпоров конверт з інвойсом, приклеєний липкою стрічкою до його стінки.

– Агов, – мовив Генк. – Гадаєш, нам варто отак…

– Ми мусимо переконатися, що забираємо ту, що треба, річ, хіба ні? Якщо ми зблудимо, Ларрі пришпилить наші сраки до стінки в своєму офісі.

Він витяг з конверта інвойс і подивився на нього.

– Що там написано? – запитав Генк.

– Героїн, – розважливо проказав Роял. – Дві сотні фунтів цього лайна. Також дві тисячі журналів з дівчатками зі Швеції, триста гросів французьких гандонів з вусиками…[87]

– Дай-но сюди, – вихопив Генк у нього папір. – Креденс, – прочитав він. – Так, як нам Ларрі й казав. Із Лондона, Англія. Пункт доставки Портленд, Мейн. Французькі з вусиками, щоб ти всравсь. Поклади це назад.

Роял послухався.

– Є щось тут кумедне, – сказав він.

– Атож, ти. Кумедний, як та італійська армія.

– Ні, без херових жартів. Нема митних печаток на цій хуйні. Ні на ящику, ні на інвойс-конверті, ні на самому інвойсі. Жодної печатки.

– Мо’, вони їх ставлять отим чорнилом, яке показується тільки під отим спеціальним невидимим світлом.

– Ніколи вони так не робили, коли я робив тут, у порту. Господи Христе, вони живого місця на вантажі не лишали, штемпелювали його в дев’яноста різних місцях. До жодного ящика не можна було взятись без того, щоб не вимазатися по лікті в синє чорнило.

– Добре. Я дуже радий. Але моя дружина, бува, лягає спати дуже рано, а я надіявся на трохи сексу цього вечора.

– Може, якби ми зазирнули досередини…

– У жодному разі. Нумо. Берися.

Роял знизав плечима. Вони нахилили ящик, і щось всередині нього важко посунулося. Цей ящик був непідйомним, як той сучий чорт. Авжеж, там справді, мабуть, якийсь із отих чудернацьких буфетів. Ящик виявився достатньо важким.

Крекчучи, вони дотюпали до машини й підважили його на гідравлічний підйомник з суголосними схлипами полегшення. Поки Генк керував підйомником, Роял стояв поодаль. Коли платформа вирівнялася з дном кузова, вони теж туди вилізли і зайшли в будку.

Щось було у цім ящику таке, що йому не подобалося. І це щось було більшим за відсутність печаток митників. Непіддатне визначенню щось. Він дивився, аж поки Генк не зістрибнув із заднього борту.

– Ходімо, – гукнув той. – Давай заберемо вже решту їх.

На решті ящиків були стандартні митні печатки, окрім тих трьох, що надійшли сюди з самих Сполучених Штатів.

Із завантаженням кожного ящика до кузова Роял позначав його в накладній і черкав підпис. Усі призначені до тієї нової крамниці ящики вони згромадили біля заднього борту, подалі від креденса.

– Тепер, хто, в ім’я Господнє, купуватиме всі ці речі? – поставив запитання Роял, коли вони врешті закінчили. – Якесь там польське крісло-гойдалка, німецький годинник, самопрядка з Ірландії… Господи Христе Всемогутній. Я певен, вони гилять залупенні ціни.

– Туристи, – розсудливо проказав Генк. – Туристи купляють будь-що. Дехто з тих бостонських або з Нью-Йорка, вони куплять мішок коров’ячого гною, якщо то буде якийсь старий мішок.

– А ще мені геть не подобається отой великий ящик, – сказав Роял. – Жодних митних печаток, це до біса ще та комедія.

– Ну, давай уже відвеземо його куди слід, та й годі.

До Єрусалимового Лігва вони вертались без балачок. Генк постійно тиснув на газ. Це була та робота,