Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

Глава 13

   

  - Ти не можеш мені вказувати ...
Я говорю настільки тихо, що ледве чую свій голос. 
Артур стоїть впритул до мене і дивиться прямо в очі.

На його обличчі з'являється посмішка... Чорт забирай.
Як же він мене бісить ... 
Він точно бачить як діє на мене його присутність. Не може не бачити.
І це його смішить.

Гад .... Ось тільки справа в тому, що моє тіло навіть не чинить опір дотикам цього чоловіка. 
Як би мене це не дратувало – це правда.

-Не можу ...? - посміхається Артур.

Його погляд прикутий до моїх губ. Зіниці розширені і частішає дихання ...
Він нахиляється ближче, і я знаю що відбудеться через секунду. 
І тіло прагне цього.
Але ні....ні... Я не дозволю....!

Різко відвертаюсь і відштовхую чоловіка від себе. Вибігаю з номера, мало не збивши з ніг жінку в коридорі і біжу до виходу. 
Я не зможу тут працювати.... Не зможу бачити його кожен день... 
Не зможу забути те,що було між нами.

-Аліса! - чую позаду чоловічий голос. 
І починаю тікати ще швидше.

Я не знаю чи це Артур , але в мене перед очима він.

-Левінська, стій!
Почувши своє прізвище, сповільнююсь і оглядаюся назад.

Іван. Він намагається наздогнати мене. 
Видихаю і нарешті зупиняюся.

-Левінська, ти чого біжиш як скажена,? - задихаючись і кашляючи, каже однокурсник, підбігши до мене.
-А ти .... А ти чого біг?
-Так мене послала Елеонора Сергіївна за тобою. Я шукав ,тебе ніде немає. 
Тут бачу, ти через хол мчить, ніби за тобою чорти гоняться .... 
Ну я і вирішив наздогнати.
-Ваня, ти це...
Скажи Евеліні Сергіївні, що я знайшла інше місце для практики.
-Алісо, ти збожеволіла? Таке місце знайти дуже важко .... 
І ми всі готові підлогу мити, аби залишитися тут працювати .... А ти ось так просто відмовляєшся?

Хлопець дивиться на мене як на повну дуринду... і я його розумію.

-Що сталося? - Іван говорить із серйозним виразом обличчя.
-Я ... Не можу тобі розповісти. Мені треба подумати.

Я розумію, що повернуться в готель точно не зможу. Принаймні, не сьогодні.
Видавлюю з себе посмішку і роблю кілька кроків, залишивши хлопця.

-Я скажу Елеонорі, що ти захворіла. А ти подумай про те, що я сказав ... - кричить мені навздогін Іван.
   ***
До самого гуртожитку я йшла пішки.
Навіть п'ятки почали боліти... 
Весь час прокручувала в голові слова Івана... навіть думала, що маю закінчити цю практику. 
І тут же згадувала Артура...

-Аліска ..? Ти чого так рано? - запитує Ліля, коли я входжу в кімнату.
-Я втомилася....
-Що сталося?
-Ліля, я не можу там працювати. Я не можу бачити його щодня.
-Почекай. Почекай. Цей козел тобі щось зробив?

Я мовчу і опускаю голову. Згадую погляд та руки чоловіка на своєму тілі.

-Нічого не зробив...
-Послухай .... Давай, лягай. 
Тобі краще поспати та заспокоїться зараз. Потім поговоримо ... - каже Ліля укладаючи мене в ліжко і вкриваючи ковдрою.

Хоч на вулиці тепло, мене знобить. 
Я загортаюся з головою. 
І я так втомилася... Морально вижата...

Лежу заплющивши очі.
Жодної думки в голові, просто порожнеча... І не помічаю, як засинаю.
    ***
-Аліска .... Давай, вставай. 
Хоч повечеряй, бо весь день голодна...- чую голос Лілі й гуркіт посудом.

Не хочу вставати, але в ніс б'є приємний запах їжі і я розплющую очі.
За вікном вже темно, в кімнаті включено світло, а подруга розкладає вилки та тарілки.
Порожній шлунок тут же бурчить і я розумію, що відчуваю себе набагато краще, ніж вдень.
Сон і справді допоміг.

-Сідай давай.

Сідаю за стіл, а Ліля підсовує мені тарілку із запеченою в духовці картоплею.

- Нарешті дали покористуватися духовкою. Ти ж знаєш, кухар з мене не дуже, але дівчата допомогли...
Усміхаюся подрузі та пробую їжу...

-Дуже смачно. Спасибі.
-Ти їж ... їж. Ось салат бери.
-Спасибі...

Вечеря пройшла в тиші. Ліля нічого не питала, а я і рада, що не треба говорити.

Поївши, подруга зібрала посуд і пішла на спільну кухню, а я дістала телефон.
Пропущених дзвінків не було. Лише повідомлення від Івана.

"Все ок . Елеонора Сергіївна тебе навіть не питала весь день. Чомусь..."

Чомусь, мені здається, я знаю причину.
Набираю номер мами. 
Дуже хочеться почути рідний голос.

- Ало... - чую в трубці дзвінкий голос брата.
- Привіт. А мама де?
-За дверима. З Анатолієм Борисовичем... Розмовляють... Покликати?
-Ні, ні .... Краще розкажи як ти.

З братом ми проговорили майже півгодини. Він розповідав як сумує за друзями, футболом і хоче додому... 
Ще я дізналася що лікар подарував йому новий м'яч.

Почувши радісний сміх Дімки, я теж усміхнулася. Як би там не було , я рада, що змогла дістати для нього гроші. 
І неважливо ,яким способом.

Мама так і не заходила в палату, і я, попрощавшись із братом, закінчила розмову.

-То що сьогодні сталося, розкажеш? – дивиться на мене подруга.

Вона давно повернулася до кімнати. І сиділа на своєму ліжку, не зводячи з мене погляду.

-Він сказав, що ніхто не має права торкатися мене...
-Таакк ... Я щось не зрозуміла. А хто до тебе торкався? - запитує Ліля, просуваючись ближче.
-Та Ваня .... Це взагалі було жартома ... Він просто по-дружньому обійняв...
-А Савінський, значить, побачив?
-Ну, мабуть так...
-Я ж казала, що ти подобаєшся йому.

Зістрибує Ліля з ліжка і підбігає до мене.

-Ліля, знову ти про це.
-Так дура ти .... Користуйся моментом . Такий чоловік ...
-Та не можу я ...
-Але хочеш ... Адже так?

Я зариваюсь головою в подушку. 
Не хочу слухати те, що каже подруга. І швидше за все через те, що її слова не така вже й брехня.

-Вам потрібно зустрітись на нейтральній території. І просто поспілкуватись. – каже Ліля.
-Що ти говориш? Навіщо?
-Так ти зрозумієш, хороша він людина або ж таке лайно, як ти собі надумала ...
А поки спокійно не поговорите - продовжуй ходити на практику.
Це ж твоє навчання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍