Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

12.

Аня.

 

Як і обіцяв, Ігор приїжджає за мною вечором, близько восьмої. Я сідаю до нього в машину рівно через п'ять хвилин. Не те, щоб я чекала його дзвінка....

Але кого я обманюю? З нетерпінням чекала! Чотири рази перевдягалася. Змінювала по черзі три комплекти білизни, аби вибрати. 

В решті решт я вирішила вдягти, на мою думку, самий ліпший з наявних комплектів, які в мене є тут. Він без мережива, із щільної тканини, безшовний, але бюстгальтер міцно тримає груди, спокусливо притискаючи півкулі одна до одного. Трусики-танга ледве приховують нижню частину мого тіла, але спокусливо окреслюють мої сідниці.

Вчора збираючись на побачення, я була більш розслаблена, бо не чекала нічого більшого, окрім поцілунків. Сьогодні ж усе, навпаки. Я впевнена, що ввечері нас обох чекає бурхлива ніч. 

Серце гучніше починає битися від одного його голодного погляду. Ледве встигаємо сказати взаємні привітання. Починаємо палко цілуватися, намагаючись притиснутися якомога ближче одне до одного наскільки це взагалі можливо через автомобільну коробку передач, що розташована між сидіннями. 

Мені здається, я вже готова перекинути ногу через перешкоду, що розділяє нас та сісти на Ігоря зверху. Аби між нами не було вільного простору. Аби не було жодного зайвого сантиметру. Але Протасов ніби читає мої думки та, за лічені секунди до мого переміщення, розриває наш поцілунок.

- Нам треба їхати. Хутчіш. - Через збите дихання, слова даються Ігорю вкрай тяжко. Він наче згадує про якусь важливу подію.

- Тоді поїхали, - намагаюся виправити задерту спідницю. Смикаю донизу, сподіваючись, що вона якимось дивом стане сантиметрів на десять довшою. Не варто було мені піддаватися на вмовляння Насті. Вдягла б свої улюблені джинси та горя б не знала. Добре хоч темні колготки вділа, вони тепер трохи заспокоюють мою сором'язливу натуру.

За кермом Ігор, як завжди, дуже зосереджений та пильний. Але водночас положення тіла каже навпаки, що чоловік зараз розслаблений. 

Протасов бере мою руку, переплітає наші пальці. Мурашки біжать по шкірі щоразу, як він це робить.

На наступному перехресті я розумію, що ми їдемо у протилежний бік від його готелю.

- Куди ти мене везеш? - Здивовано оглядаюся на всі боки: то у вікно, то навпаки повертаю погляд до мого водія.

– На побачення. – спокійно відповідає Ігор, не називаючи при цьому конкретного місця призначення.

У мої голові мозок починає активно працювати та намагається згадати можливі варіанти. Вголос перераховую різні варіанти, такі як боулінг, більярд, черговий ресторан. Все не те. 

Я навіть запропонувала, що ми підемо грати в аерохокей, але все одно не вгадала. 

Усе виявилося набагато простіше.

– Кінотеатр? - захоплено я дивлюся на палаючу вивіск,  яка висить над нашими головами. – Насправді? А на який фільм?

— Ось зайдемо та дізнаємось, що там зараз іде у прокаті. - Ігор бере мене за руку, і ми прямуємо до квиткових кас, - Сам багато років не ходив у кіно.

З сьогоднішнього розкладу сеансів нас чекають лише жахи та комедія. На романтичну кінострічку ми запізнилися на якихось хвилин двадцять, тому відхиляємо її одразу. Хоч касирка і запевняє, що якщо ми бажаємо, то вона нас пустить до зали.

Кажу Протасову, що на жахи ми точно не підемо. Інакше він всю ніч буде заспокоюватиме мене після кошмарів, які мені насняться. Завжди страждаю ними після перегляду фільмів цього жанру.

— Тоді вирішено. - Ігор цілує мене у скроню, потім повертається до касира: - Дайте усі квитки на «Мисливців за привидами» в останній ряд.

Що там завжди кажуть про останній ряд? Це ж місця для поцілунків? Чи то - цитадель розпусти? 

Що він творить? Боже, я мені соромно.

- Ігоре, що ти робиш? - шепочу я ледве чутно, смикаючи його за рукав.

Касирка ж із абсолютно байдужим виразом обличчя спокійно продає нам усі вісімнадцять квитків. Мабуть, вона вже звикла та ми не перші такі безсоромні на її роботі.

До початку сеансу ще лишається  двадцять хвилин. Десять з яких ми витрачаємо на купівлю попкорну. Час, що залишився, просто стоїмо та обіймаємося.

Ігор весь час тримає мене за руку або міцно держить за талію. Мимо проходять якісь дівчата, часто обертаються, посміхаються до Ігора, намагаються любим чином привернути його увагу. Але увага Протасова цілком і повністю належить мені. Я все ще іноді соромлюся його такого хижого, хтивого, прямого погляду. Але потім згадую нашу зоряну ніч і нагадую собі, що соромитися мені вже нема чого. Ігор бачив всі найпотаємніші мої боки.

Коли відчиняються двері до кінозалу, ми пропускаємо вперед натовп невгамовних підлітків, інші закохані парочки, пару самотніх людей. Перед нами точно не зачиняться двері, ми встигнемо сісти. 

У залі панує напівтемрява. Повільно піднімаємося сходами до нашого ряду.

- Ти божевільний, - шиплю я Ігореві на вухо.

Мені здається всі навколо знають чому ми йдемо до останнього ряду.

- Заспокойся, мила моя. Ми просто подивимося фільм. - Він пропускає мене вперед по ряду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍