Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Максим усміхнувся та знову повернув голову до вікна. Ми їхали на трасі серед великої кількості автівок, які летіли з неймовірною швидкістю. І куди так всі поспішали? Я навпаки хотіла, щоб секунди не так швидко летіли, а кілометри не так блискавично пролітали, бо я не знала, де саме блондин вийде та знову покине мене.

Ось настала перша зупинка, а всього таких буде чотири, де кінцева буде моєю. Цікаво, а Максим також їде туди куди я? Чи вийде раніше?

Коли автобус зупинився, то я відчула неймовірне хвилювання. Молилася, щоб він не виходив, але Максим спокійно сидів. Значить йому далі та ми маємо ще двадцять хвилин. І на що їх витратити? На чергову бесіду, де він буде знову робити мені компліменти чи можливо запитати його прямо про наші стосунки та букет.

Звісно я розуміла, що він написав мені декілька днів тому забути все, але коли я бачила його, то мені зносило дах. Я наче розчинялася у повітрі поряд із ним та ставала легкою як пір’їнка.

Але наша розмова була про роботу Максима. Він знову мені розповідав комічні, а місцями дуже страшні історії. Таксист - це доволі небезпечна професія. Таке траплялося, що ставало неймовірно страшно. Звісно мені не кортіло слухати подібне, але в мене не було сміливості почати розмову, котру хотілося понад усе.

Кожний раз коли намагалася, то одразу зупиняла себе.
Невдовзі настала друга зупинка. Ми проїхали половину шляху, а блондин сидів непорушно. Мене охоплювала радість. Господи! Що зі мною відбувалося? Я наче зараз сама не своя! Мої очі дивилися на блондина, а губи хотіли тільки одного - поцілунку.

За вікном ще було видно. Ми летіли по дорозі. Я дивилася на нього. Треба вияснити все, бо діалог у соціальних мережах не істина.

- Можна дещо запитати? - перебила я його під час чергової розповіді про роботу.

- Давай, - збентежено відповів його голос.

- Що між нами? - пробриніла я.

Хлопець моментально згас. Він опустив свої очі донизу та став важко дихати. Його м'язисте тіло моментально напружилося.

- Ти не хочеш говорити, але треба, - шепотіла я. - Мені треба знати, що це, бо після того, що сталося мені важко. Перші два дні я сходила з розуму... А цей букет... Максиме, у мене до тебе зараз дуже дивні почуття. Я думала, що вони пройшли, а зараз коли тебе вкотре побачила, то мені зносить дах...

Він слухав мене та вперто мовчав, а потім підняв повільно голову та сказав:

- Мені вже треба виходити.

Я відчула, що щось впало додолу у моїй душі. Максим чомусь мене ігнорував? Але чому? Яка причина цьому? Невже він грався тоді зі мною?

- Зоє, випусти мене. Автобус зараз зупиниться та не буде чекати.

Я його послухалася, але очі набралися сліз, які до останнього стримувала, а коли він вийшов та навіть не попрощався, то мене накрило. Невже так можна робити? Покидьок!