Читати книгу - "Дзеркало судді"

згадайте, яка їх філософія, майже вся! Яку нісенітницю вони видають за піднесені думки! «Прагнення влади», «право сильного»… Нісенітниця і дурниця, які страшні тим, що вони можуть спокусити недосвідченого!

Отець Бравн спохмурнів, що траплялося з ним дуже рідко. І зморшки на його лобі не розгладилися, коли він узяв капелюх і розтанув у теміні ночі.

Зникнення містера Водрі

Сер Артур Водрі, у світло-сірому літньому костюмі і своєму улюбленому білому капелюсі, який на його сивій голові виглядав занадто сміливо, бадьоро пройшов дорогою вздовж річки від свого дому в напрямку кількох будиночків господарського призначення, які також належали йому, і там, серед них, раптом пропав, немовби його забрали феї.

Його зникнення було ще більше вражаючим, бо сталося при найбуденніших і неймовірно простих обставинах. Ті кілька будиночків навіть важко було б назвати селом — це всього лиш одна-єдина вуличка і на диво відокремлена від усього. Посеред плоскої і відкритої рівнини ланцюжком вишикувалися чотири-п’ять крамничок, що забезпечували потреби сусідів, — кількох фермерів та мешканців садиби. На розі стояла крамниця м’ясника, в якій, судячи з усього, востаннє і бачили сера Артура.

Його бачили там двоє молодих людей, теж із садиби: Еван Сміт, що виконував обов’язки його секретаря, і Джон Делмон, як вважали, наречений його вихованки. Далі стояв магазин, що, як часто буває в селах, поєднував найрізноманітніші функції: непримітна літня жінка торгувала там папером, клеєм, мотузками, ціпками і солодощами, м’ячами для гольфу і неходовою галантереєю. Наступним був тютюновий магазин, туди і прямували ті двоє молодих людей, коли востаннє мигцем бачили свого хазяїна перед м’ясною крамницею. За ним стояла обшарпана кравецька майстерня, яку утримували дві жінки, а замикав вуличку безбарвний і вилизаний бар, де перехожому пропонували величезні келихи блідо-зеленого лимонаду. Віддалік, при дорозі, містився єдиний на всю околицю пристойний і гідний цієї назви готель. Між ним і сільцем лежало перехрестя; поліцейський і службовець автомобільного клубу, які стояли там в часі зникнення сера Артура, стверджували, що він повз них не проходив.

Була рання година сонячного літнього дня, коли він безтурботно вийшов з будинку, розмахуючи тростиною і поплескуючи жовтими рукавичками. Сер Артур був ще тим чепуруном — цей джентльмен, літній, але, як для свого віку, дуже міцний та енергійний чоловік. Його рухливість і сила немовби не убували з роками, навіть хвилясте волосся здавалося просто білявим і лише схожими на сивину, а не геть сивим. Гладко поголене лице вирізнялося мужньою красою, а ніс з високим переніссям робив його схожим на герцога Велінгтона.[7] Але найвидатнішою особливістю його обличчя були очі, причому не лише у переносному значенні слова: дуже опуклі, витрішкуваті, мабуть, лиш вони псували правильність рис. Губи ж були нервові, щільно стиснуті, немовби зумисно. Сер Артур був найбільшим землевласником в околиці, і це село належало йому. У таких місцях усі не лише знають один одного, але й кожному зазвичай відомо, хто де перебуває у певний момент. Сер Артур міг дійти до села, сказати, що треба, м’ясникові або ще кому завгодно, і повернутися в садибу протягом пів години, як і ті двоє молодих людей, що ходили купити сигарет. Проте дорогою назад вони нікого не бачили; в полі зору не було ні душі, якщо не брати до уваги якогось доктора Ебота, що також гостював у сера Артура, — він сидів на березі ріки, широкою спиною до них, і терпеливо ловив рибу.

Коли всі троє гостей повернулися додому до сніданку, вони не звернули уваги на тривалу відсутність хазяїна. Та години минали, він і наступного разу не сідав за стіл, тоді вони, природно, із здивуванням зауважили цю обставину, а Сибіла Грей, яка була у будинку за хазяйку, стала тривожитися всерйоз. У село на пошуки вирушала одна експедиція за іншою, але ніхто не знаходив жодних слідів; врешті-решт стемніло, у садибі панував справжній переляк. Тоді дівчина послала за отцем Бравном, своїм старим знайомим, який колись виручив її в скрутну годину, і він, зрозумівши, що становище важке, погодився залишитися в будинку на той випадок, якщо знадобиться його допомога.

Наступного ранку нічого не змінилося; отець Бравн був уже на ногах і пильно все навколо оглядав. Його чорна приземкувата фігура виднілася на доріжці саду над берегом річки; він рухався то взад, то вперед і короткозорими, немовби сонними, очима оглядав околицю.

Він побачив, що берегом ходить, причому не менш заклопотано, ще один чоловік, й окликнув його на ім’я. Це був Івен Сміт, секретар хазяїна, високий і білявий; він видавався дуже пригніченим, що було б і недивно в ці тривожні години, проте в ньому завжди було щось тужливе. Можливо, це особливо впадало у вічі тому, що він статурою і поведінкою був атлетом, а також волосся, як у лева, і вуса, які свідчать (неодмінно — в романах, а часом — і насправді) про щиросердість і життєрадісність «молодого англійця».

Та виглядав він змученим, його очі глибоко запали, що не в’язалося з високим ростом та романтичною шевелюрою — усе це накладало на його образ зловісну печать. Втім, отець Бравн доброзичливо посміхнувся до нього, а потім сказав — уже серйозно:

— Як важко з усім цим дати собі раду!

— А міс Грей ще важче, — похмуро відповідав молодий чоловік. — Не бачу причин приховувати, що саме це найбільше і пригнічує мене, хай і заручена вона з Делмоном… Ви вражені?

Отець Бравн, виглядало, не був особливо вражений, однак і лице його було невиразним. Він лише м’яко зауважив:

— Ми всі, природно, поділяємо її тривогу. А чи немає у вас новин або ж власних міркувань щодо цієї історії?

— Новин, властиво, жодних, — відповів Сміт, — принаймні із зовнішнього світу. А міркування… — Він зам’явся і пригнічено замовк.

— Я дуже радо вислухаю ваші міркування, — твердо сказав священик і насупив брови, через що його глибоко посаджені очі заховалися в тінь.

— Що ж, хай буде по-вашому, — після нетривалої мовчанки сказав молодий чоловік. — Все одно комусь доведеться розповісти, а вам, мені здається, можна довіритися.

— Ви знаєте, що сталося з сером Артуром? — запитав отець Бравн так спокійно, неначе йшлося про щось буденне.

— Так, — жорстко відповів секретар. — Гадаю, що знаю…

— Дивовижний ранок! — перебив його зовсім поряд приємний голос. — Який дивовижний ранок і яка сумна розмова!

Секретар сіпнувся так, немовби його підстрелили, а на стежину, яскраво освітлену високим сонцем, лягла велика тінь доктора Ебота. Він ще був у халаті; його розкішний східний халат, увесь у барвистих квітах і драконах,