Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Розділ 16

Місяць потому

 

Ця осінь безперечно найтепліша на моїй пам'яті. Листя, так і не встигнувши пожовкнути, почало осипатися. На деревах майоріли упереміш зелені й помаранчеві листки. Щоправда, листопад таки приніс із півночі холодні вітри. Тож на черговому пориві вітру я щільніше закуталася в пухнастий шарф, одягнений поверх тонкого пальта.

Годинник перевели на вже понад тиждень тому, а я так і не можу звикнути до того, як рано тепер темніє. Телефон показував 18:00, а небо вже було повністю затягнуте чорнотою. Стояти на вулиці було б прохолодно, якби не натовп людей навколо мене. До того ж ми всі жваво стрибали й завзято підспівували виконавцям, що стояли на змонтованій сцені.

Сьогодні ввечері один із місцевих парків перетворився на імпровізований майданчик для музичних гуртів-початківців. Усі охочі могли виступити зі своїми піснями і поділитися своєю творчістю з випадковими слухачами.

Я танцювала під трек у стилі дарк-кантрі одного з екстравагантних гуртів, коли несподівано мою талію обвили сильні руки.

– Змерзла, – прошепотів хрипкий голос, притягуючи мене спиною до широких грудей.

Хоч слова були тихими, а навколо гримів натовп, я все одно розчула.

– Мене зігрівала ваша музика, – усміхнулася я, повертаючись у кільці рук. – Вітаю, ви були найкращими.

Хлопець стрімко нахилився і впився в мої губи. Я відчула, як швидко калатає його серце після виступу (чи то від поцілунку). У мене самої всередині миттєво розлився жар, щойно наші тіла опинилися так тісно одне до одного.

– Ну подивіться на неї, – почувся обурений крик Марини. – Її найкраща подруга вперше виступала на такій сцені, а вона замість того щоб підтримати, цілується зі всякими гітаристами.

– Попрошу не зі всякими, а зі своїм хлопцем, – посміхнулася я, відсторонившись від Артура.

Марина фиркнула, але це було зрозуміло радше за виразом її обличчя, бо сам звук заглушила гучна музика. За секунду ми з подругою вже запально танцювали під незвичну мелодію і вигукували окремі слова, які запам'ятали з пісні.

На розпалене обличчя потрапила самотня крапля. Я підняла голову догори і миттю прилетіла ще одна. Дощ. Помітила це не тільки я. Оскільки присутні, серед яких немало музикантів, кинулися до сцени. Звичайно ж ховати апаратуру, рятуючи її від води. Ми з Мариною забігли під найближче дерево, не бажаючи промокнути, і спостерігали, як Артур з Дімою допомагали переносити електрогітари під брезент, недалеко від сцени. Ілля – новий барабанщик – намагався розплутати дроти і так само сховати їх від дощу. Він був наймолодшим у гурті «Make out», тож прагнув робити якнайбільше, щоб виправдати очікування колективу. Хоча це однозначно було зайвим – він був вкрай талановитим барабанщиком.

Щойно вся апаратура була героїчно врятована, хлопці підійшли до нашого укриття. Дощ усе набирав сили, і залишатися тут було безглуздо.

– Перечікувати немає сенсу, – підтвердив мої думки Артур. – Потрібно хоча б знайти зручніше місце.

– На розі є непогана кафешка, – запропонував Діма і, переглянувшись, ми всі кивнули.

Забіг через парк здався мені навіть досить веселим. Ймовірно тому що, як би я не відмовлялася, Артур віддав мені свою шкірянку і, тримаючи її над головою, я лишилася абсолютно сухою. Чого не скажеш про інших. Тож наша трохи промокла, але однаково весела компанія добігла до маленького кафе і зупинилася біля входу, під широким навісом, переводячи подих.

По черзі друзі стали заходити всередину, спершу струсивши з себе основну частину вологи. Я на секунду обернулася до вулиці і затрималася, спостерігаючи за погодою, що розгулялася.

На мою талію лягли чоловічі руки у вже звичному жесті, і я відкинула голову, спираючись на широкі груди. У світлі ліхтарів і яскравих вітрин дощ набував незвичайного вигляду: краплі немов підсвічувалися зсередини. У темряві чомусь набагато виразніше чувся монотонний шум зливи і листя. Вся ця атмосфера зачаровувала. У такі моменти життя здавалося нереальним. Ніби ти дивишся кіно або занурюєшся в сторінки книги. І цей контраст відчуттів – поривчастий холодний вітер і тепле людське тіло позаду – тільки посилював це почуття. Зараз здавалося, що життя може бути набагато кращим за найсміливіші мрії. Головне щоб поряд були правильні люди.

– Так прекрасно, – несвідомо зірвалося з моїх губ. Я трохи підняла голову, щоб хоч частково бачити обличчя Артура. – Я забула, ти ж не любиш осінь.

– Я байдужий до пір року, – спокійно відповів він. – У кожній є свій шарм. Але осінь для мене була особливо гнітючою. У цей час повертався Руслан, і ти як ніколи захоплено поглядала на нього. Дивно бачити дівчину, яка тобі подобається, настільки закоханою в іншого.

Хлопець говорив це своїм звичайним відчуженим тоном, але за той час, що ми провели разом я навчилася розпізнавати його почуття по очах. І зараз я бачила в них біль. Мені хотілося щось сказати, вибачиться або переконати, що це в минулому. Але варто було мені відкрити рота, як Артур лагідно посміхнувся і ніжно поцілував мене у скроню, присікаючи всі мої слова.

– Це неважливо, – сказав він. – Зараз я вдячний осені. Адже вона подарувала мені тебе.

Хлопець м'яко розвернув мене до себе, обхопив руками моє обличчя і повільно торкнувся моїх губ, тягучим і гарячим поцілунком. А на тлі шумів дощ, вітер підіймав моє волосся, пахло корицею і сміялися люди за вікнами кафе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍