Читати книгу - "Не рідні, Ольга Джокер"

17.

Віта 
 
 - Я просто впала! - відповідаю різко, щоб не залишити жодних сумнівів. 
 
 - Ти мене за ідіота не тримай. Хто це зробив? 
 
Кирило дивиться на мене жорстким і злим поглядом. Важко дихає, так що грудна клітка часто здіймається. Бачить бог, я не хотіла, щоб він побачив мене такою. Думала відлежатися, подумати про те, що сталося і заспокоїтися. Поняття не маю, що робила б завтра, адже та «краса», що намальована на моєму обличчі, нікуди не поділася б за один вечір ... 
 
День починався просто відмінно, нічого не віщувало проблем. Ми з Машкою відсиділи три пари, після чого пішли в їдальню. Трохи пізніше до нас підсіли хлопці, незмінна трійця: Назар, Давид і Олег. Спочатку я озиралася на всі боки в пошуках Соні, але потім розслабилася. Що вона мені зробить? Знову пригрозить? Вдарить? За що? Назар  підійшов сам! Я навіть не дивилася в його бік. Та й як би відмовила йому? Накричала? Відштовхнула? Сказала б, що стіл не загальний, а особисто мій? Він вважав би мене як мінімум чокнутою. 
 
В якийсь момент я розслабилася і відпустила цю ситуацію. Ми плавно переключилися на обговорення акторів. Я зізналася, що просто обожнюю Х'ю Джекмана, особливо в ролі Росомахи. Назар підтримав розмову, сказавши, що теж йому симпатизує, а потім повідомив, що в кінотеатрах якраз вийшов фільм з Джекманом у головній ролі. Я захопилася, а він... запропонував сходити разом. Покосившись на друзів Назара, чекала, що ті теж підтримають ідею, але вони мовчали. Мовчала і Машка. Я ніяково знизала плечима і недовго думаючи погодилася. Адже це просто похід в кіно або... побачення? Відсунувши думки про останнє, вирішила, що на побачення запрошують трохи інакше і точно не при всіх. 
 
Ми домовилися зустрітися о сьомій вечора біля входу в торговий центр. Я не поїхала додому, щоб не втрачати час. На дорогу туди і назад пішло б як мінімум три години. Пішла в гості до Машки в гуртожиток, де довго і ретельно готувалася до зустрічі. Подруга позичила мені свіжу сорочку і допомогла нафарбуватися. 
 
Я дивилася в дзеркало на губи з мерехтливим рожевим блиском і думала-гадала, як може закінчитися цей вечір. Що, якщо Назар купить квитки на останній ряд? Що, якщо поцілує? У мене мало досвіду в таких справах, тому переживала дуже і дуже сильно. 
 
Я досить швидко дісталася торгового центру - прийшла трохи раніше обумовленого часу. Чекала приблизно півгодини, перш ніж зважилася зателефонувати Назару. Його не було на горизонті, а телефон не відповідав. 
 
На вулиці згустилися хмари, закапав дрібний противний дощ. Я відчувала себе обдуреною і кинутою. Придумувала сотню виправдань, чому Назар спізнюється, а потім сіла в кав'ярні на першому поверсі, щоб випити каву. Це допомогло розслабитися і заспокоїтися. Постояла на вулиці ще трохи часу і побрела в сторону зупинки. 
 
Несподівано мене окликнув знайомий голос. Я обернулася і, помітивши в темряві Соню в компанії подруги, зрозуміла, що справи кепські. Вона просила не наближатися до Назара, а я мало того що не послухалася, так ще й погодилася сходити з ним в кіно.Что Соня в курсі, навіщо я тут, не було ніяких сумнівів. Нас міг видати Давид або Олег. 
 
Я різко зірвалася з місця і побігла.Серце билося наче пташка в клітці. Чула вигуки, погрози і злорадний сміх. І розуміла, що якщо зупинюся, то однією розмовою не відбутися. 
 
Забігши в один зі старих дворів, я сховалася за сміттєвими баками. Легені поколювало від нестачі кисню, а руки тремтіли. Молилася, щоб мене не знайшли. Але у дівчат включився азарт. Вони бігали по дворах і гукали по імені. Знайшли. Я заплющила очі від страху, коли наді мною нависла фігура Соні. Відразу ж відчула сильний удар по голові, потім - в живіт і по обличчю. Все, що відбувається було схоже на якийсь страшний кошмар - ніби кадр з кінофільму з моєю участю, причому не в найпрекраснішій ролі. 
 
Я плакала і просила зупинитися. Ледве чула, що вони говорять. Хотілося скоріше закінчити цей акт приниження. Дивно, але в той момент болю я майже не відчувала, тільки гостре бажання скоріше це закінчити... Хотілося зникнути, розчинитися, звалити зі столиці першим же рейсом. 
 
Мене врятувала бабуся, яка вийшла на балкон і посвітила на нас ліхтариком. Пригрозила, що, якщо ми не припинимо буянити у неї під вікнами, викличе поліцію. Дівчата перестали наді мною знущатися. Катя щось шепнула Соні, вони зірвалися з місця і тут же втекли. 
 
Не знаю, як знайшла в собі сили дістати телефон і викликати таксі. Водій попався мовчазний і похмурий. Дивно зиркав на мене в дзеркало заднього виду і переживав, чи не забрудню сидіння. 
 
Опинившись удома, я відчужено подивилася в дзеркало. Сил, щоб прийняти душ, не було. Лише вмила обличчя, пораділа тому, що Кирило ще не повернувся, і спробувала заснути. А тут Самсонов з'явився... Невчасно. Дуже. 
 
Я і без того відчуваю себе паршиво, а він кричить і чогось вимагає. 
 
 
 
 - Віта, я до тебе звертаюся, - напирає він. - Хто це зробив? 
 
 - Ми з дівчатами посварилися ... 
 
 - Посварилися ?! Та на тобі живого місця немає! 
 
Я важко зітхаю і, перемагаючи біль в животі і ребрах, встаю з ліжка. Голова трохи паморочиться. Втім, ще легко відбулася. Якби не бабулька, невідомо, чим би все закінчилося. І як скоро ... 
 
 - Підніми футболку, - просить Самсонов. 
 
 - Навіщо? Ти там вже все бачив. 
 
 - Мала, я зараз без жартів. 
 
 - Зі мною все добре, Кирило! Поцапалися трохи... 
 
Він підходить ближче, скорочуючи відстань між нами, і, підхопивши край футболки, тягне її вгору. Я часто дихаю і опускаю погляд вниз, чомусь не думаючи в цей момент, як виглядає моє тіло. Лише про те, що його пальці торкаються шкіри. Ніжно і обережно. Дбайливо навіть. 
 
 - Жесть, - виносить вердикт Кирило. 
 
Він опускає футболку, потирає долонею обличчя і міцно про щось замислюється. Добре, що в кімнаті панує напівтемрява і Самсонов не бачить, як сильно горить моє обличчя. Тому що, як не крути, він чоловік. Єдиний чоловік, який вже не один раз бачив мене голою. 
 
 - Збирайся, їдемо в травмпункт, - вимовляє він трохи пізніше. 
 
 - Я нікуди не поїду! Подумаєш, посварилися через хлопця... 
 
Голос зрадницьки тремтить. Я розумію, що варіантів немає. Кирило не стане мене слухати! Якщо він взяв собі щось у голову, то обов'язково це виконає. Але як він не розуміє, чорт забирай, що зробить тільки гірше! Соня мене вб'є після цього! Знищить! 
 
 - Ти ж розумієш, що я не питаю? - Кирило вигинає брови. - Тобі допомогти одягнутися? 
 
 - Ні! Боже, ні! 
 
 - Тоді я чекаю на тебе внизу. 
 
 - Слухай, відчепися від мене! - викрикую вслід Самсонову. - Я втомилася і хочу спати! 
 
Кирило повертається, підходить впритул і спритно хапає мене на руки. Я голосно скрикую від несподіванки і легкого болю. З усією сили молочу його кулаками по спині, намагаючись зупинити, але це марно! Самсонов несе мене вниз, міцно утримуючи на руках, поки я кричу і намагаюся чинити опір. 
 
Він ставить мене на ноги вже в передпокої. Змушує взутися і накинути куртку. Я сперечаюся, що в піжамі нікуди не поїду, але тим не менш чомусь слухаю і, сунувши ноги в кросівки, виходжу слідом на вулицю. 
 
Сильний дощ мочить обличчя і волосся. Кирило, поклавши руку на мою поперек, підштовхує до автомобіля і допомагає забратися на переднє сидіння. У салоні так холодно, що стукають зуби. Чи правильно я роблю, що з усім погоджуюся? Якщо в універі про це дізнаються, зацькують... 
 
Самсонов впевнено жене по заміській трасі. Мовчить і, насупившись, про щось думає. Страшно навіть уявити, що у нього в голові. 
 
 - Ми потрапимо в аварію, якщо ти не зменшиш швидкість! - звертаюся до нього злякано. - Хочеш покалічити мене ще сильніше? 
 
 - Просто пристебнися і замовчи, - відповідає Кирило. 
 
Нічого не залишається, окрім як підкоритися. Я відвертаюсь до вікна і дивлюся на нічне місто, що пролітає за склом. Гарне, вражаюче своїми розмірами і при цьому абсолютно чуже. Адже Самсонов правий. Я не виживу тут. Мене зламають, з'їдять і навіть не подавляться. У селищі, працюючи санітаркою, мені було б куди простіше... 
 
Автомобіль зупиняється біля приймального відділення. Я вистрибую раніше, ніж Кирило встигає подати руку. Всередині справжній безлад. Що я тут роблю? Чого доб'юся? Хіба не зроблю я гірше? 
 
Біля кабінету травматолога нікого немає. Заходжу всередину разом з Кирилом, який розповідає про те, що сталося замість мене. Лікар про всяк випадок цікавиться, чи не німа я. Майже. Здається, від страху язик проковтнула. Доктор просить зробити знімок голови і ребер. Після цього повідомляє, що переломів немає, тільки забій ребра першого ступеня. Призначає безліч протизапальних препаратів у формі мазей і таблеток. Після цього фіксує побої і робить запис в спеціальний журнал, щоб передати дані в поліцію. 
 
Я й подумати не могла, що все зайде настільки далеко. Але остаточно переконуюся в цьому, тільки коли Кирило привозить мене до поліцейської дільниці. 
 
У відділенні черга, ми займаємо місце на порожній лавці. Від втоми хочеться заснути прямо тут і зараз. Притуливши голову до стіни, спостерігаю за Кирилом. Він сидить, широко розставивши ноги і впираючись ліктями в коліна. Навіщо тільки возиться зі мною? Відстав б вже... Так було б легше: знати, що йому все одно. 
 
Раптово Самсонов піднімається з лави, кудись іде і повертається вже через кілька секунд. Незважаючи на обурення тих, хто чекає в черзі, бере мене за руку і веде до дерев'яної обшарпаної двері під номером шість. 
 
 - Ти користуєшся службовим становищем, - вимовляю обережно, відчуваючи, як його тепла, трохи шорстка долоня міцніше стискає мою руку. 
 
 - Знаю, - киває він. 
 
В кабінеті слідчого доводиться відкрити рот і розповісти детально, що сталося. Я страшенно хвилююся і заїкаюся. Повідомляю, що не знаю нападників. Ні імені, ні прізвища. Бачила колись в універі, і на цьому все. 
 
Кирило дивиться на мене насупившись. Я під диктовку пишу заяву і відчуваю на собі його незадоволений і важкий погляд. Чого витріщився? Я сказала майже правду. Адже він поняття не має, що зі мною буде після того, як назву імена! 
 
Сидячи в знову холодному салоні автомобіля, немов загіпнотизована дивлюся, як краплі дощу стікають по лобовому склу. Третя година ночі. Хочеться опустити голову на подушку і міцно заснути, забувши цей день як черговий кошмар. 
 
 - Ти правда не знаєш імен? - питає Кирило, барабанячи пальцями по керму. 
 
 - Знаю. 
 
 - Чого не сказала? 
 
 - Ти мене не зрозумієш... 
 
 - А ти спробуй пояснити. 
 
 - Дівчат звуть Соня і Катя. Вони вчаться на третьому курсі педіатричного факультету, живуть в першому гуртожитку. Стерви ще ті. Це все, що я знаю, зрозуміло тобі? 
 
Пульс частішає, я відвертаюсь і чую, як Кирило заводить двигун. Полегшено зітхаю. Хвала небесам, він не тягне мене назад до дільничного, щоб написати заяву. Ми їдемо додому. 
 
 - Я сама винна. Соня просила не підходити до хлопця, а я зібралася з ним на побачення в кіно! 
 
 - І як сходила? 
 
 - Він не прийшов, - відповідаю ледь чутно. 
 
 - Бовдур... 
 
 - Гей! - голосно обурююся. - Може, у нього виникли проблеми. Розумію, це звучить нерозумно з мого боку, але я б не стала безпідставно звинувачувати людину. Ось коли будуть докази, що він насправді мене кинув... Коротше, Кирило, я правда сама цю кашу заварила. Сподіваюся, поліція не сприйме всерйоз мою заяву. 
 
 - Віта, послухай мене уважно ... - оманливо і м'яко вимовляє Кирило, кинувши на мене короткий погляд. - Ніколи і ні за яких обставин не мовчи і не виправдуй людину, яка завдала фізичні каліцтва і заподіяла шкоди твоєму здоров'ю. Я розумію, тобі соромно і страшно. Ти боїшся сильніше розсердити дівчат. Це помилка, мала. Величезна помилка. Ти відразу ж повинна була сказати мені, тому що діям дівчат немає виправдання. Жодна людина на світі не заслуговує подібного звірства. Твоя мама ж не для цього тебе любила і ростила... 
 
Відчуваю, як сльози швидко біжать по щоках. Навіщо він так?.. Навіщо згадує маму? Накопичена образа і душевний біль, який я старанно тримала на замку весь вечір, вихлюпується назовні. Я не заслуговую. Не заслуговую ... Він має рацію. Хіба я винна в тому, що нам з Сонею сподобався один і той же хлопець? Якби він покликав її в кіно, я б не стала бити за це. 
 
Залишок дороги ми їдемо мовчки. Вірніше, пробираємося під сильною зливою.
 
Опинившись у будинку, знімаю з себе взуття і куртку. Тут тепло і затишно, а ще спокійно... Що там казав Кирило? Він купив торт? Здається, я страшенно зголодніла. 
 
 - Одягни білизну, я змажу твої гематоми, - вимовляє Самсонов. 
 
 - Я сама впораюся... - ошелешено відповідаю йому. - До спини тільки не дотягтися. 
 
Кирило киває і проходить на кухню, а я піднімаюся до себе в кімнату, забираюся в душ і після цього надягаю на чисте тіло комфортну білизна - топ і трусики. Підходжу до дзеркала, змащую ті ранки, до яких дотягуюся. Чому так сильно хвилююся? Самсонов жодного разу не проявив до мене інтерес, як чоловік до жінки. Він просто про мене піклується. І ця турбота відгукується в серці. Наприклад, зараз воно б'ється часто і голосно... 
 
Спустившись на перший поверх, спостерігаю, як Кирило заварює чай. Він в сірих спортивних штанях і футболці, яка обтягує широку спину і потужні м'язи на руках. Самсонов різко обертається, заставши мене зненацька. Я тільки що його розглядала. Чорт... 
 
 - Готова? - незворушно запитує він. 
 
 - Угу. 
 
Протягую тюбик з маззю. За ним тільки спина. 
 
Я витримаю. Впораюся. 
 
Кирило сідає на табуретку, немов слухняну ляльку розгортає мене до себе. Я стою і не дихаю при цьому. Шкіра покривається дрібними мурашками, коли відчуваю, як він намазує кінчиками пальців холодний гель трохи вище попереку. Здригаюся при цьому. 
 
 - Болить? 
 
 - Ні, просто лоскітно. 
 
 - Терпи. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍