Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 25

Славка в сказі, отже, діятиме. Плюс їй потрібна Вікторія, а ми тепер знаємо, у кого вона. Але мені цього замало, знову набираю номер.

- Соррі, що пізно. Ти мені потрібен. Приїжджай.

- Чого? Навіщо? Нік, ти нормальний? На годинник дивився? – Богдан невдоволено пирхає.

- Ти знав, що в Огнєва моя дочка? - думав спитати при зустрічі, але нерви знову здають.

- Чого? – Бодька миттєво прокидається.

- Він дівчинку удочерив...

- А… ну так… І? Так… Ні… Не може бути, – набір звуків, здивування.

- Тут багато чого трапилося. До мене приїжджай. Вдома все добре? Сестра, племінники? Живі здорові?

- Так, - відповідає розгублено.

- Чекаю на тебе, - відключаю виклик.

Якщо вони думають, що я просто так здамся, то вони глибоко помиляються.

Їду пустими вулицями. А може, дитина Карінки від Аркаші? Цілком ймовірно. Не зі мною вона тільки розважалася. Схоже, це в них давно, а Вадим чогось їм потрібний, як і я. Мені здається, вона навіть Василісу переплюнула.

Як там Аркаша казав: «не коханка», значить кохана жінка, для нього вона важливіша, зв'язок міцніший. Ось парочка й провертає свої схеми. І до мене свою Карінку не просто так підсунув.

Чим більше думаю, тим сильніше лють застилає очі. Якоїсь миті зупиняю машину. Так трусить, що за кермом сидіти не можу. З'їжджаю в темний провулок та розбиваю кулаки об цегляні стіни. Люті потрібен вихід.

Вона була такою милою дівчинкою. Я пам'ятаю Капітошку. І мати її була чудовою жінкою. Коли відбулися зміни? Може, Генка на неї так вплинув?

Вітчим Карінки ... його не забути, він і в моїй душі залишив бридкий слід.

Село у горах було віддаленим. Лев залишив мене під опікою напівсліпої бабці, якій не біло до мене діла. Я жив сам по собі. І чекав… та тоді я чекав на рідкісні приїзди Лева. А після його відвідувань отримував чергову порцію принижень та образ.

Геннадій на його тлі помітно відрізнявся. Він займався зі мною, брав у гори, ми збирали гриби, проводили час у його майстерні, майстрували меблі з дерева. Я бачив у ньому батька, якого, насправді, у мене ніколи не було.

Я брав приклад з нього, коли був ще малим, намагався наслідувати. Подобалось мені і в нього вдома, завжди чисто, затишно, смачна їжа. Тільки дочка та дружина тихі, залякані. Мати Карінки здригалася від кожного шереху, вічно в синцях ходила. Генка казав, що вона незграбна, вічно падає. Спочатку цих пояснень мені було достатньо. А потім мої очі стали потихеньку розплющуватися.

Якось я випадково побачив, як Генка на неї замахнувся. Я навіть його спитав, на що він відповів, що дружина повинна знати своє місце. Прочитав мені лекцію, про своє бачення сімейного життя та «виховання» дружини. Тоді його слова не знайшли відгуку в моїй душі, але все ж таки авторитет Генки в моїх очах був ще дуже сильний.

Очі мої розплющилися, коли Геннадій повідомив мені, що настав час стати справжнім чоловіком. Він запропонував допомогти йому і вбити його дружину. Як він сказав вона не затримається на цьому світі, хвора сильно, а я зможу полегшити її біль та відчути свою силу.

Я спочатку вирішив, що він жартує. Але Генка за кілька днів повторив своє прохання, ще натякнув про наслідки моєї відмови.

Пізніше я дізнаюся, що він дружив із Левом, і мій тато дав Генці завдання виростити з мене таку ж гниду, як й вони самі.

А тоді я злякався. Не розумів, як можна позбавити життя будь-кого. Тим більше, жінку, яка в житті нікому нічого поганого не зробила.

Я втік у гори. Просидів там три дні. Повернувся до будинку Генки з одним лише бажанням попередити мати Карінки. Запізнився. Ніколи собі не пробачу ту малодушну втечу. Якби попередив... встиг, вона вижила б.

А я боягузливо втік. Підсумок – жінка на підлозі… ще тепла, з ножем у серці. Я намагався допомогти їй… Пізно… Час втрачено…

Ще довго ця картина переслідувала мене. Лев після того, що сталося, забрав мене. Але мати Карінки не відпускала, я відчував свою провину. І пообіцяв собі, що помщуся за неї. Інакше мені не буде спокою.

Коли я виріс, з'явилося багато своїх проблем та справ, але я не забував про Генку. Ніколи. Я хотів, щоби він заплатив. А коли дізнався, чим він промишляє, хто ще замішаний у його так званому бізнесі…

Але я знову змарнував час. Василіса, мої вічні відсидки за ґратами. Все це відтягувало момент помсти.

Коли я все ж таки дістався до злощасного села. Я доклав чимало зусиль, щоб організувати сходку всіх, хто причетний до жахливого бізнесу. Втерся до них у довіру. Навіть із Генкою помирився. Переконав його, що хочу в долю. Коли побачив усе зблизька, мені стало гидко. Монстри не мають ні краплі людяності. Що вони творили!

Я хотів їх підпалити. Я мав чіткий план. Тільки втрутилася Карінка. Вона діяла невміло, випередила мене і сама поплатилася. Ще й стояла, не йшла... Чому вона не втекла?

У підвалі був чорний хід. Я про це знав. Мої дії були розраховані по секундах. Як підпалю, як ітиму. Коли вона підпалила, я кинувся до чорного ходу, заблокував його. Не один я знав про нього. Залишив чудовиськ підсмажуватись. Вибрався та побачив її. Як стоїть, дивиться, а язики полум'я вже підбираються до неї. Не встигаю її відтягнути, лунає вибух і Карінку відкидає.

Підбігаю до понівеченого тіла. Беру її на руки і несу геть від пекельного вогню. Мене зупиняє куля. Спину обпалює. Падаю з нею на траву… Далі темрява.

Опритомнів я в лікарні в сусідньому селі. Мені сказали, що вона не вижила. Я бачив вибух… ніс її тіло і розумів, що в неї майже не було шансів. Я повірив.

Поліцейські мене допитали та відпустили.

  Я повернувся додому, постарався назавжди викреслити страшне село з пам'яті. А Карінка залишилася в голові, як ще один докір – знову запізнився, знову не врятував.

Вона вижила. Тільки на кого перетворилася?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍