Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

9

Камілла

Моя проблема в тому, що часом я не відрізняю сну від реальності. 

Саме тому так сталося. Тоді. Майже п'ять років тому.

Я не витримала і піддалася його ласкам, піддалася його божевільному натиску і бажанню мати мене за всяку ціну. Він оберігав мене, плекав, був готовий урити будь-кого, хто косо на мене подивиться. Марсель був для мене не просто друг. І він був явно більшим, ніж зведений брат. Ми виявилися набагато ближчими, ніж належить некровним родичам. 

Він хотів мене, а я відповідала взаємністю. Нехай і казала, що "так не можна". Нехай і знала це — що ми з ним ходимо по лезу, граємо з вогнем і дражнимо долю. Будь-який дотик рук, швидкоплинний погляд на його гарне тіло, пружні м'язи, вологі губи. Запах свіжого, але такого гарячого дихання поряд. Все це зводило мене з розуму.

І одного разу я віддалася пристрасті. Дозволила Марселю доторкнутися губами до моєї щоки. До моєї шиї. Він поцілував мене не так, як це роблять у сім'ї. Не так, як це роблять брати щодо сестер. Це було… 

Сексуально. 

Я заплющила очі, відчула жар під животом. Мені хотілося, щоб це знову повторилося. І Марсель пройшовся по щоці губами ще раз. А потім ще. Його поцілунки опускалися все нижче і нижче, вони пестили мою шию, мої плечі. Обсипали мурашками спину — ці відчуття заборонені. Мов табу, заборонене яблуко в райському саду. 

Ми обидва бачимо його, спостерігаємо днями, тижнями, місяцями. Таємно уявляємо його смак, його сік, його насолоду і терпкий післясмак. Тож хочеться його зірвати. Або хоч лизнути. Хоча б торкнутися цієї теми — зізнатися, що ми тонемо у взаємному бажанні. Мріємо мати один одного будь-що-будь. Але просто боїмося в цьому зізнатися.

Як і цього разу, Марсель мене роздяг. 

Він зробив це ніжно і без поспіху. Нічого не рвав на мені, не робив боляче. Він був уважний, трохи старший. Знав, чого хоче, що отримає. Головний красень тихого містечка — у моєму ліжку. 

У ті хвилини я не відчувала навколишній світ, не помічала правди і реальності. Для мене існував Марсель і все. Більше нікого та нічого. Ми зробили це вперше, зайнялися сексом. Подарували один одному райські миті. Кінчили і цілувалися так довго, як тільки могли витримати наші губи. 

Я так кінчала лише з ним. Так стогнала лише з ним. Так кричала лише з ним. У мене все найкраще було лише з ним. А потім...

Потім я прокинулася вранці від стукоту у двері. Моя мати здогадалася, що сталося. Все ризикувало стати величезним скандалом. А Марс заспокоював мене, що все гаразд. Він вдавав, ніби його не турбують наслідки. Ми залишимося разом, навіть якщо цілий світ буде проти. Навіть якщо всі довкола назвуть нас ненормальними.

Але я злякалася. 

Не знаю, що на мене тоді найшло, але я дуже злякалася. Намагалася переконати себе, що нічого не сталося. Адже так не можна було чинити. Ми з ним брат та сестра. А родичі не сплять один з одним. Ні за яких обставин. Навіть якщо нас народили різні матері. Зачали різні батьки. 

Я йому сестра. А він мені брат. І я не могла цього зробити — ні, ніяк не могла. Це марення, цілковите марення. Адже як я могла зрадити свою матір. Так підставити її та зганьбити на все місто.

— Що сталося, Камілло? — спитав мене того дня шериф. 

Він помітив, що я посварилася з Марселем. Ми кричали один на одного посеред вулиці. А потім я наказала йому не підходити, бо поскаржуся в поліцію. 

І Джош це почув. 

— Нічого, — відповіла я. — Все нормально.

— Ти впевнена? — оглянув він мене з ніг до голови. 

Заревану, під дощем. На перехресті. Як буквально, так і образно — я думала, яку дорогу мені обрати. Не наважувалася. Сумнівалася. І шериф це побачив, відчув, помітив по очах.

— Я не знаю, — котилися в мене сльози на обличчі. — Чесно не знаю.

— Сідай у машину, я тебе зігрію. Завезу додому. 

Ми їхали під шум грози, з ним було так спокійно та тепло. Джош здався мені порятунком. Але як чоловіка я його не розглядала. Швидше, як друга. Хтось замість батька, якого в мене ніколи не було. Біля нього я почувала себе комфортно. Під захистом.

— Вам це не обов'язково робити. Тут до будинку дуже близько. Я вже піду сама, пригальмуйте тут. На зупинці біля крамниці.

Але Фінчер продовжував тримати кермо прямо. Ми не зупинялися.

— Він тебе образив?

— Ні. Це інше.

— Ти плачеш, ви скандалили. Я бачив, як Марсель хапав тебе за руку, ти виривалася та кричала на нього. Просила дати спокій... Що сталося?

— Нічого, — збрехала я, опустивши погляд.

— Я коп. І мені ти не збрешеш. Крім того, я добре знайомий з твоїм вітчимом. Знаю вашу родину. Для мене ти не чужа. Зі мною можна ділитися чим завгодно, навіть таємницею. Я про неї не розповім. Давай. Раптом допоможу тобі.

— Навіщо вам це потрібно, Джош?

— Мені тебе просто шкода, от і все. Не хочу, щоби ти плакала. Я давно тебе знаю. У мене на очах ти перетворилася із підлітка на жінку. Я відчуваю відповідальність. Хочу, щоб тебе не кривдили. А щоб я міг тебе захистити, мені треба знати правду. Просто знати, з чим я маю справу. Щоб краще тебе зрозуміти, бебі... А то мені доведеться поставити запитання твоїй мамі. 

— Не треба залучати рідних. Я не хочу, щоби хтось про це знав.

— Про це — це про що? — подивився на мене Джош. 

І я у всьому зізналася. Взяла та сказала як є.

— Я зробила те, чого не можна. Ми переспали із братом. Переспали з Марсом. Я не хотіла, — виправдовувалася я, втрачаючи сльози на сидіння поліцейської тачки. — Я справді не хотіла, але... так вийшло...

— Це тому ви посварилися?

— Так.

— Він пристає до тебе? Погрожує, шантажує?

— Н-ні… — відповіла я невпевнено і почала смикати край мокрої футболки. — Ні, Марсель мені не погрожує. Але він...

— Він хоче це повторити, — сказав шериф, насупивши брови. — Хоче знову згвалтувати тебе.

— Так... — вирвалось у мене з інерції. Але потім я прокрутила у голові його слова. — Що? Ні... Ні, Марсель мене не гвалтував, я такого не говорила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍