Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 17. У бібліотеці

Увечері я боязко вийшла на балкон, поглянула в оксамитове небо з мереживом зірок. Кликати? Чи ні? Адже ми сьогодні бачилися… Але ж він сказав, що чекатиме. Та тільки не уточнив, коли. Вирішила трохи постояти, раптом в небо злетить чорний птах. Тоді покличу.
Але птаха не було.
Замерзла, сховалася до покоїв, і лише там згадала про подарунок Брінейна. Кристал досі лежав на столику, куди я похапцем кинула його після сніданку. Взяла в руки, стиснула в долоні… і наче опинилася в теплих, міцних обіймах. Отакої! Уже кілька митей потому тіло зігрілося, а от думки почали плутатися, перескакувати з Ворона, якого я була безмежно рада побачити, на Брінейна, котрий так само займав левову частку моїх думок. З таким розбратом в душі годі було й сподіватися заснути. Крутилася до півночі – але ні, очі просто не бажали заплющуватися.
Книга б допомогла. Але всі легенди я перечитала, про нову не потурбувалася. Спуститися в бібліотеку? Гард говорив, що нею дозволено користуватися лише до вечері. Але зараз вже глибока ніч. Хто там буде? А я швиденько прошмигну, візьму першу-ліпшу книжку, хай вже й дамський романчик, і піду звідти.
Трохи повагалася, але все ж змінила темний светр та бриджі – раптом кого зустріну! – на легеньку сукню. На плечі накинула теплу хустку, подарований кристал почепила на шнурок і сховала під комір сукні. Ледь артефакт торкнувся шкіри, як мене огорнуло відчуття спокою та впевненості. А ще, попри легенькі протяги, мені було зовсім не холодно. Незамінна річ, яку я збиралася берегти, як зіницю ока.
Тихцем вийшла в коридор. Сподівалася, що ніхто мене не помітить…
Не так сталося, як гадалося. Я ніким не поміченою дісталася Великої зали. Всі коридори у замку були підсвічені магічними світильниками, що в таку пізню пору ледь жевріли, проте не давали можливості загубитися або вдаритися об щось. Нишком підійшла до зачинених дверей бібліотеки – тиша. Ну ось, як я і думала. Обережно прочинила двері, зробила крок усередину… І заклякла.
Тиша зовсім не означала відсутність відвідувачів. Неподалік коло стіни в одинокому широкому кріслі, зручно відкинувшись на спинку, сидів принц Брінейн. На колінах у нього лежала товста книга, яку він вивчав, поряд на низенькому столику лежало ще кілька томів. Напівтемряву бібліотеки розсіювало лише світло магічного світляка над головою принца, тому я сподівалася втекти, допоки він мене не побачив. Проте не встигла і кліпнути, як над моєю головою спалахнув такий самий світляк.
- Принцесо? – в його погляді світився подив, а голос трохи хрипів. – Що ви тут робите такої пізньої години?
Винувато схилила голову і наблизилася до Брінейна.
- Хотіла взяти книгу, бо не змогла заснути.
- Чи вам не казали, що не можна відвідувати бібліотеку після вечері?
- Казали. Герцог попереджав мене, але я подумала, що навряд чи у такий час тут хтось буде.
- Заборона стосується не лише можливості когось потурбувати, - в тоні, яким говорив принц, не було злості, а на губах, здається, грала усмішка, але точно сказати у невірному світлі я не могла. – Небезпечно самій блукати палацом уночі.
- Не знала, що у вас тут водяться привиди, - жартівливо прокоментувала можливу небезпеку.
- Єдиний привид, який тут водиться – це я, - пирхнув принц у відповідь. – Ви могли заблудитися у хитросплетіннях наших коридорів.
- Вибачте, що завадила вам. Я піду.
- Чекайте!
Я розвернулася до дверей, та його вигук змусив завмерти.
- Якщо ви вже прийшли сюди, то виберіть собі книгу. Я, як ви розумієте, піти й залишити вас на самоті не зможу, але обіцяю не заважати вашому вибору.
- Ви ні в якому разі мені не завадите. Я б теж не хотіла вам заважати, але без вашої допомоги блукатиму тут до ранку. Підкажете, як тут розташовані книги?
- Дамські романи зліва, коло каміна.
Та вони з Гардом зговорилися, чи як?
- Я справляю враження любительки дамського роману? – пирхнула у відповідь.
- Ні, й справді не справляєте. Тоді яка література вас цікавить?
- Книги з історії?
- Вони якраз у вас за спиною.
- Дякую.
Я повернулася до вказаних полиць – над головою спалахнуло ще декілька магічних світляків, дружно освітило багатий вибір книг. Очі розбігалися від різноманіття, хотілося схопити й ту, й іншу. І ще оцю на додачу. Але ж і решта… Ні, так я свій вибір точно не зроблю. Важко зітхнула і повернулася до принца. Він одразу ж підняв голову, зреагував або на видих, або на рух, чи на те й те одразу, і запитально подивився на мене.
- Мені потрібна ваша порада…
- Обрати книгу? Яка тема вас цікавить?
- Історія вашого краю, звісно ж.
Його брови поповзли вгору:
- Але ж вам мали розповідати ключові моменти на екскурсії.
- Для мене цього виявилося замало.
Принц лише недовірливо покачав головою, але підказав де знайти необхідний фоліант.
- У ньому сухі цифри перемежовуються з описами очевидців подій та цікавими фактами. Думаю, вам сподобається.
- Дякую за рекомендацію.
Ну все, тепер з чистою совістю можна йти. Але ж не хочеться… А хочеться примоститися поряд з Брінейном і проговорити з ним аж до ранку. Звідки такі думки? Адже ще зовсім недавно я мріяла про Ворона.
- Ну, я піду… - протягнула нерішуче, повільно зробила крок до дверей.
- Заждіть. Я викличу когось, аби супроводили вас до ваших покоїв.
Як би я хотіла, аби це були ви…
- Не треба, - хитнула головою. – Я пам’ятаю дорогу. Та й не хотілося б будити слуг, вони й так стомлені від напливу принцес.
- Тоді я покличу Зігріда або Стіга, це мої особисті помічники, вони точно ще не сплять. Я хочу бути впевнений, що ви без пригод дісталися до своєї кімнати.
Він так наполягав, що мені довелося погодитися. Магічний вісник пурхнув і зник, а я розгублено стояла перед принцом.
- Допоки ми чекаємо, чи можете ви відповісти мені на кілька питань? – він відклав книгу, яку до того читав, до решти.
- Так, звісно, - кивнула, не знаючи, куди себе подіти. І Брінейн не пропонував підійти. Та й сісти коло нього було нікуди.
- Ви – єдина з принцес, яка ще не дала відповіді стосовно зустрічі зі мною.
- Справді? – мені стало соромно. – Вибачте, я не думала, що так затягну з цим.
- Не соромтеся відмовлятися.
- Що? Але я не хочу відмовлятися. Я просто ще не придумала місця, де б хотіла провести цю зустріч, - повинилася я.
- Тільки не сад, благаю вас, - жартівливо попросив чоловік.
- Так розчарувала зустріч з Адаєз?
- Вам вже донесли? – з гіркотою поцікавився Брінейн і похитав головою. – От вже пліткарі! Ні, просто всі решта принцес, які все ж погодилися на зустріч, теж попросили зустрітися в саду. Я навіть не впевнений, чи вистачить на всіх лав, - усміхнувся він насамкінець.
- Ні, сад – це нудно, - зауважила я.
- Ви й уявити не можете настільки! Куди б вам хотілося? Кажіть, що у вас на думці.
А я раптом, забувши про омріяний фонтан, випалила:
- Прогулянка на конях… - і тут же спохопилася: - Ой, вибачте мені мою нетактовність. Ви ж…
Як? Як я могла бовкнути таке людині, яка навіть ходити не може? Які коні?!
- Я можу скакати на коні! – перебив він мене. – Якщо це ваше бажання, то я з радістю виконаю його.
- Так! І мені б дуже хотілося виїхати за місто, на широкий простір, щоб скакати з вітром навперегін. Можна? – з надією поглянула на Брінейна.
- Звісно можна. Але чи не зашкодимо ми вашому здоров’ю? – турботливо поцікавився він.
Свята Іскра. І цей теж! Чомусь саме з ним стриматися мені було не під силу, тож я видала:
- Як же ж мені набридла вся ваша турбота про моє нібито слабке здоров’я! Та я маю відмінне здоров’я! І силу! І витривалість! Я просто нестримана незграба, яка так поспішала вискочити з карети, що ступнула повз сходинку і випала з карети. Зовсім моя голова не паморочилася, як це вигадала Зорія, аби приховати мою роззявкуватість.
І, бачачи його приголомшений вигляд, зрозуміла, що дала лишку.
- Вибачте, накипіло…
Обличчя спалахнуло від сорому, я рвучко відійшла до стелажів, аби тільки не дивитися йому у вічі. З боку крісла почувся тихий сміх. Справді? Недовірливо повернулася, аби поглянути на принца. Брінейн нахилився трохи вперед, як ніби збирався піднятися, і зіщулився.
- Пофантазуймо, Аліє-Ахсано. Уявімо, що я можу ходити. Я б зараз підвівся, повільно підійшов до вас і поклав руки вам на плечі. Схилився і тихо попросив вибачення за хибні судження. На жаль з усього цього я можу лише перепрошувати. А тому прошу, підійдіть до мене, будь ласка.
Наблизилася, зупинилася прямо коло його колін. А чоловік раптом поплескав по широкому підлокітнику, запрошуючи присісти. З хвилюванням опустилася поруч. Від великого тіла принца віяло теплом, хоч він і не торкався до мене. А ще мені було дуже затишно у його компанії. Тільки трохи дивно, чому його помічник і досі не з’явився.
- Вибачте, Ваша Високосте, що послухав чужої думки, а не склав власної стосовно вашого здоров’я.
- Це Гард вам розповів?
- Так, він дуже переймається, аби ви собі не зашкодили.
- Дякую за турботу, але не варто.
- То що там за історія з каретою? – поцікавився принц, зручніше пересуваючись на сидінні.
- То вам не доповіли? – лукаво поцікавилася.
- Ні, про ваші пригоди з каретою я нічого не чув.
Я переповіла йому, яким було моє прибуття до Лісового Котячого краю. Принц весело засміявся, а я аж здригнулася, адже його гучний сміх нагадав мені каркання ворона. Невже?
Та ні, не може бути…
Брінейн, занотувавши моє здригання, миттю осікся і тихо мовив:
- Вибачте, Аліє-Ахсано, я не хотів вас лякати.
- Я не злякалася. Просто згадала дещо…
Спасибі делікатності принца – допитуватися не став. Натомість повернувся до моєї незграбності.
- Отож, ваша компаньйонка звернула ваш промах на слабке здоров’я?
- Так.
- Але невже необережність – це такий вже страшний проступок?
- Не страшний. Але принцеса ж має бути ідеальною.
- А ви хіба не ідеальні?
- Зовсім ні! – пирхнула я, в душі дивуючись своїй відвертості. – Тільки нікому про це не кажіть, - змовницьки прошепотіла.
- Не скажу, - так само тихо відгукнувся принц. – Це буде наш секрет.
Дитячість, звісно, але мені було приємно, що у нас з Брінейном з’явилася спільна таємниця.
- І я б ще хотіла попросити вас для мене чоловіче сідло.
- Добре, я подбаю про це. Я вже й не сумніваюся, що з вами не буде так просто, як з іншими.
- Вибачте мені мою нерозважливість.
- Про що ви? Мені вкрай цікаво з вами. Ні в якому разі не змінюйтеся!
- Справді? Мені теж дуже цікаво у вашій компанії.
Дивилася йому просто у вічі, захотілося навіть провести рукою по понівеченій щоці. Що це я?!
Щоб відвернутися, кинула погляд на книги, вивчати принцові які я завадила.
- Що ви читаєте?
- Поновлюю свої знання про способи магічного впливу та взаємодії. Потрібно було у дечому впевнитися.
- Магія… Як це цікаво.
- Так, але й дуже небезпечно. По недогляду чи зі злим умислом можна накоїти багато бід.
А я раптом не стрималася і бовкнула:
- Саме від злого умислу ви й постраждали, чи не так?
Вмить Брінейн замкнувся, відвернувся та кинув розмите:
- Не тільки…
Свята Іскра, що я накоїла своїм нестриманим язиком!
Не роздумуючи, схилилася й охопила його широкі плечі, міцно вчепилася, торкнулася лобом його вилиці та зашепотіла:
- Вибачте, вибачте, вибачте… Я зовсім не хотіла… Мені неважливо, як ви постраждали, важливо тільки те, як боляче вам було… Як важко зараз…
Кілька хвилин він сидів, завмерши, я вже почала думати, що й не відтане. Та все одно, не могла його відпустити.
Але ні, за мить він повернувся всередині моїх обіймів, прошепотів:
- Так не зручно обійматися, за мою талію триматися значно практичніше, - і стягнув мене з підлокітника собі на коліна, розташувавши мої руки саме там, де й казав – на своїй вузькій талії. А своїми загорнув у теплі міцні обійми.
Це було неймовірно. Неймовірно бентежно. Неймовірно сміливо. І неймовірно приємно. Від збентеження сховала голову на його грудях і кілька секунд слухала, як швидко та голосно калатає його серце. Він теж хвилюється?
Над головою пролунав сиплий голос:
- Вибачте, принцесо, це й досі болісна для мене тема, тому я ще не готовий її обговорювати. Можливо колись…
У горлі застиг клубок, який мені важко було проковтнути, тому лише слухала, кивала та намагалася стримати сльози. Невдало…
- Ви що там, плачете? – раптом поцікавився він. І спробував відірвати мене від себе, аби подивитися. Люто замотала головою, з усієї сили вчепилася за його талію (він мав рацію, так його обіймати набагато зручніше). Я не покажу йому своє заплакане обличчя!
Широка долоня лагідно, немов маленьку, стала погладжувати мене по голові, аж поки я не заспокоїлася. Коли захотіла відсторонитися, мене не держали, проте обережно притримали, заглянули у вічі:
- Якщо ви плакали через мене, то я вас відшмагаю, чуєте? Я не вартий ваших сліз.
Пальці в перчатках стерли мої сльози.
- Ви завжди носите перчатки?
- Повірте, ви б не захотіли, аби я торкався до вас оцими руками.
- Ви все ще сумніваєтеся в мені? Перевірте і переконайтеся, що ви помиляєтеся.
- Не сьогодні, можливо наступного разу. І вже скоро світанок, вам час іти.
А я й справді побачила, що за вікном стало світлішати. Коли ж його спати? Підіймалася з його колін зовсім без бажання, він притримував, аби я не схитнулася, і така допомога була дуже доречною, бо голова паморочилася від його присутності.
- Дякую за цікавий вечір.
- Цікавий? Це ж коли? – лівий куточок його вуст поповз угору, натякаючи на усмішку. – Коли я назвав вас слабкою? Чи коли довів до сліз?
У відповідь я просто похитала головою.
- Це я повинен вам дякувати, бо ви принесли з собою нові емоції. Якщо вам справді було цікаво, то приходьте сюди ще після вечері. Я буду радий скласти вам компанію.
- Ви часто тут буваєте?
- Не щодня, але так, доволі часто.
- Ну що ж, я матиму на увазі. Дякую.
І так дуже вчасно прочинилися двері й до бібліотеки ковзнув один з тих кремезних чоловіків, яких я бачила першого вечора в саду з паланкіном.
- Ваша Високосте, - теплота в голосі принца нікуди не пропала, але з’явився офіційний тон. – Це Зігрід, він проведе вас до ваших покоїв. Доброї ночі!
- Навзаєм!
І ми із Зігрідом рушили коридорами. Дорогою чоловік не зронив ані звуку, а коли я подякувала, то просто низько схилився в поклоні. Він – німий?
Уже в покоях, намагаючись тихенько прослизнути повз охорону та Зорію, мені подумалося, чому ж помічник так довго йшов до бібліотеки та зайшов так вчасно? Чи не стримував його часом Брінейн?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍