Читати книгу - "Закохана В Диявола, Ксю Бадб "

ЄЛИЗАВЕТА

Ну що ж, постріляти завжди було хорошою ідеєю, я в цьому ніколи не сумнівалася. 
І тепер, коли Девід мене не відволікав, ну точніше я не відволікалася на нього, а думала лише про ціль і про те, як у неї влучити, у мене жодного промаху. Це не може не радувати. Помічаю в погляді пана Сореро повагу.

- Ну то що, жодного промаху. - Задоволена підходжу до нього й кладу зброю.

- Ти мене дивуєш щоразу. - Він посміхається. Також кладе свій пістолет. 
- І ти хочеш сказати, що ти навчилася просто поруч зі своїм татом? - Це питання для мене трішки несподіване, адже я йому розповіла всю історію. 
- Саме так. Мій тато дуже любить зброю. Він її колекціонує. Тому й навчилася. Почала вчитися стріляти в дуже ранньому віці. Хоча спочатку мені це дуже не подобалося. Напевно, тато хотів хлопчика. Але коли народилася я, він вирішив не псувати такий шанс і користуватися тим, що в нього є. Тому мене виховували саме так, якби він хотів виховувати сина.

- Вип'ємо чогось? - Девід підходить дуже близько. 
- Я не проти. - цілую його в губи.

Ми йдемо в ресторан на території комплексу. Замовляємо собі вечерю, а також два келихи вина. 
- Ну що ж, за гарно проведений день. 
Я розумію, що зараз не та ситуація взагалі, щоб щось святкувати. Але чомусь хочеться на мить забутися і відпочити. Девід підносить келих і киває, ми цокаємося. Пару ковтків вина діють моментально.
"Ну звісно ж Лізі. Пити на голодний шлунок - найкраща ідея."
Я розслабляюся. З моєї голови зникають будь-які зайві думки. Навіть не помічаю, як на моєму обличчі з'являється посмішка. Девід дивиться на мене занадто пильно.

- Про що думаєш, янголятко? - Мені хочеться розповісти всі свої думки, але не зараз, ще не час. 
- Та так, про різне. Думаю про те, що було б добре залишитися тут, щоб не наставало завтра.Тому що зараз усе так просто. Немає жодних проблем. Немає жодних конкурентів. Немає загрози життю. Усе просто. - Але ми обоє розуміємо, що це не так. Що це просто ілюзія.

Девід простягає свою руку та бере мою долоню.

- Що ж, такого я, на жаль, тобі подарувати не можу. - Стискаю його руку і відчуваю тепло, яке проходить моїм тілом.

- Я знаю, Девіде. Але так не хочеться повертатися до всього, що нас чекає. - Не знаю чому, але зараз мені справді складно. Мені хочеться просто зупинити час і прожити цей момент ще раз, ще раз, а потім ще раз. Просто бути поруч із цим чоловіком. Щоб він не був паном Сореро, а я не була його Єлизаветою. Щоб ми були просто двома незнайомцями, яким добре разом. Але, на жаль, так не може бути. І на це є сотні причин, які ми знаємо. І тисячі, про які ми не говоримо, але також їх розуміємо.

- Девіде, я хочу тобі дещо показати.

Ця ідея виникла в мене досить спонтанно, але ми з цим чоловіком уже 17 днів, і мені хочеться поділитися чимось особливим.

- Що саме? - забираю руку та підіймаюся.

- Для цього вам доведеться, пане Сореро, поїхати зі мною. - Він не ставить зайвих питань і просто йде за мною в авто.

Я кажу водієві, куди їхати, і через 20 хвилин ми прибуваємо на місце. Заходимо в приміщення та підіймаємося на 26 поверх. Звідти виходимо на дах.

- Раніше я тут любила малювати.

Девід дивиться по сторонах, і в його очах відбиваються зорі.

- Мені тут дуже подобається. Я відчуваю тут спокій. - Підходжу майже до краю.

Чоловік у два кроки наздоганяє мене та, обіймаючи зі спини, притискає до себе. Я видихаю і спираюся на нього.
- Тут гарно. — Він каже, це настільки тихо, але я чую в його інтонації захват.

— Що ж, тепер це не лише моє улюблене місце.

Повертаюся до чоловіка, з яким я опинилася зовсім випадково, і якому я зараз розкриваю душу. Та дивлюся йому в очі.

— Девіде, я мушу тобі дещо сказати. — Він не перебиває, але по тому,  як застигло його обличчя, розумію — хвилюється.

— Кажи, янголятко. Я тебе слухаю.

Опускаю погляд та роблю кілька видихів. Мені потрібно набратися сміливості. Я ніколи не думала, що мені забракне сміливості сказати ці слова. Та потім  вирішую, що тут як із пластиром. Потрібно зробити швидко, поки не передумала. Піднімаю очі, беру чоловіка за обидві руки та вимовляю на одному подиху.

— Девіде, я тебе кохаю. — Не можу більше дивитися йому в очі, тому що боюся негативних відповідей. Боюся почути, що я маленька дурна дівчинка і взагалі щось собі придумувала.

Та замість цього чоловік притискає мене до себе і впивається в мої уста своїми. Він заглиблює поцілунок, наскільки шалений, наскільки швидко протискаючи долонями моє тіло до свого, що я розпливаюся. Жар приноситься моментально. Я обіймаю його за шию та дозволяю поглинути всі мої почуття разом з цим поцілунком. Його рука ковзає нижче, хватаючи мене за сідницю. Від чого я стогну прямо йому в губи.
Поки його пальці уміло пробираються під мою білизну, я навіть забуваю про те, що чоловік мені нічого не відповів. Але зараз не можу ні про що думати. Крім його умілих рук, які вже досягнули точки моєї найбільшої насолоди, та почали свої активні дії. Від кожного дотику моє тіло звивається в хвилі приємного болю. Я чіпляюся в чоловіка ще дужче, намагаючися втиснути свої нігті йому в шкіру. Я цілую, кусаю, а він продовжує гратися пальцями з моїм клітором. А коли входить в мене спочатку одним, а потім двома, я починаю голосно стогнати.

Ми зараз не вдома і не в його кабінеті, де ніхто не може нас почути. Ми знаходимося на даху багатоповерхового будинку. І мій крик, напевно, чули всі жителі до першого поверху, але мені все одно. З цим чоловіком мене пожирає насолода, мене пожирає пристрасть. І коли його рухи в мені стають активнішими, і він попадає саме туди, саме в ту точку, яка приносить мені найбільше насолоди, я розбиваюся в оргазмі. І не падаю лише через те, що міцні руки Девіда тримають мене за талію, протискаючи до себе.

Мені потрібен деякий час, щоб знову відновити силу своїх ніг і встояти без його допомоги. Та він не намагається мене підганяти, просто стоїть, дивлячись на мене, неначе вперше побачив. Коли я нарешті приходжу до тями, чоловік цілує мене в губи, дуже м’яко і повільно, відводить голову назад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍