Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

дурень ніяк не міг попасти в такт. Мені дуже шкода, що я запізнилася...

Інгліш підвівся та, всміхнувшись, поцілував її.

— Нічого страшного. Я зовсім недавно прийшов. Як минув день, Джуліє?

— Нормально, але я трохи втомилася, — сказала жінка, знімаючи пальто з верблюжої шерсті та сідаючи у крісло. — Вмираю за випивкою. Наллєш мені мартіні?

Інгліш почав змішувати мартіні, краєм ока помітивши, як час від часу коханка уважно зиркає на нього. Нік подумав, що Джулія стомилась, та й грайливий блиск її очей кудись зник.

— А в тебе як справи? — запитала вона, заплющивши очі та відкинувшись у кріслі. — Сподіваюсь, у тебе був вдалий день?

— Так, нічого особливого, — сказав Інгліш і подав їй мартіні. — Не надто сухий?

— Ідеальний, — усміхнулася Джулія. Вона випила половину мартіні, зітхнула і поставила склянку. — Що будемо робити увечері?

— У мене зустріч десь за годину, — повідомив Інгліш. — Дуже важлива. Тому вибач, Джуліє.

— Нічого страшного. Мені не треба йти до клубу раніше десятої тридцять. Я прийму ванну і трохи подрімаю. Та я й не голодна, бо якраз перекусила недавно.

Інгліш припалив для неї сигарету і повільно рушив до каміна.

— Джуліє, навіщо ти ходила до Роя, коли він застрелився? — тихо спитав він.

Чоловік помітив, як вона напружилась, а її обличчя стало білим, наче перший сніг. Жінка глянула на нього широко розплющеними очима, в яких він побачив страх.

— Послухай, Джуліє, — продовжив він, — ти не повинна мене боятися. Я знаю, що ти ходила туди, й хочу знати, навіщо, — от і все. Тобі нема чого боятися.

— Ні, я... я не боюся, — прохрипіла Джулія і спробувала заспокоїтися. «Що він знає? — подумки запитала вона себе, заціпенівши від жаху. — Йому відомо про Гарі? Чи це тільки зачіпка?» — Ти лякаєш мене, Ніку. Я навіть не думала, що хтось про це знає.

Він усміхнувся.

— Ніхто й не знає, лише я. Рой тебе шантажував?

На мить Джулія подумала, що зараз знепритомніє.

Її серце ніби зупинилось, а відчуття було таке, що вона падає на землю.

— Сьогодні я дізнався, що Рой шантажував багатьох людей, — продовжив Інгліш. — Люди бачили, як ти піднімалася на шостий поверх, і я впізнав опис твого костюма, мого улюбленого. Важко повірити, що ти також платила Рою гроші.

«Це все, що він знає?» — подумала Джулія, облизуючи сухі губи.

— Так, він шантажував мене, — мовила жінка, поки її мозок аж кипів, намагаючись знайти причину, в яку повірить Інгліш.

— Чорт забирай! — вигукнув Інгліш. — Чому ти мені не сказала? Я б прибив його на місці.

— Не хотіла тобі говорити. Мені було соромно.

— Моя маленька дівчинко, не треба розповідати, чим він тебе шантажував. Мені це нецікаво. Ти могла просто сказати, що він вимагає у тебе гроші.

Джулії відлягло від серця — схоже, що Нік нічого не знає! На радощах вона мало не розплакалася.

— Він шантажував мене шість місяців, — зізналася жінка. — Я приносила йому в офіс дві сотні доларів щотижня.

— Тобі треба було все розповісти мені, — повторив бізнесмен, розлютившись. — От гнида! Я знав, що він був покидьком, але щоб настільки... Джуліє, прошу тебе, ніколи не приховуй такого. Він би хутко дістав на горіхи.

— Я не могла тобі розповісти раніше, — відповіла коханка, — але зараз розповім.

Вона зрозуміла, що повинна розповісти якусь історію, бо, рано чи пізно, він щось запідозрить. Можливо, навіть найме когось стежити за нею. Жінка усвідомлювала, що його теперішнє співчуття довго не триватиме, — вона знала його надто добре. Тому зараз, згадавши, історію подружки, з якою вони колись винаймали кімнату, і не маючи змоги придумати щось інше, Джулія вирішила позичити цей сюжет.

— Ти не повинна мені нічого розповідати, — Інгліш підійшов та, сівши на поручень крісла, поклав руку на її плече. — Я можу тобі чимось допомогти?

— Уже ні, все давно минуло... — сказала Джулія. — Це сталося ще у Бостоні. Я мала сімнадцять, і це були скрутні часи. Мені призначили прослуховування в клубі, запросили несподівано, коли я вже опустила руки і вирішила повертатися додому. Я навіть не мала пристойного одягу. Розуміла: якщо піду в тому, що є, — роботи мені не бачити. Жінка, в якої ми винаймали кімнату, тримала гроші вдома. І я вкрала їх. Сподівалася, що зможу покласти забрану суму на місце, перш ніж хазяйка помітить, однак вона спіймала мене на гарячому, викликала поліцію, і я цілий тиждень провела у в’язниці.

Інгліш погладив її по спині.

— Ти могла не розповідати мені цього, Джуліє. Теж мені подія... Усі ми колись робили таке, за що можна потрапити за ґрати. Комусь пощастило, а тобі — ні. І ти через це платила Рою?

— Він погрожував розповісти пресі. Я би втратила роботу. А через мене вони б змогли дошкулити і тобі, Ніку.

Інгліш напружився.

— Справді, могли. Хтось іще знає про це?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Тоді забудьмо про все. Скільки ти заплатила Рою?

— Не хочу цього обговорювати, — швидко проказала Джулія.

— Дурня. Я поверну тобі гроші. Яка сума?

— Прошу, Ніку, не роби цього, я не хочу.

— Скільки там набігло? Тисяч п’ять?

— Десь так приблизно, але я не візьму грошей. У жодному разі! Я заплатила і забула про це.

— Угу, — буркнув Інгліш і підвівся. — Джуліє, коли ти туди прийшла, Рой був живий?

Вона кивнула:

— Так, живий.

— Ти ж розумієш, що він помер за кілька хвилин після того, як ти пішла.

Вона знову кивнула і стиснула кулаки.

— Тобі не здалося, що він планує от-от застрелитися?

— О ні! Він сміявся і жартував. Навіть намагався залицятися до мене. Я вперше бачила його в офісі самого. Зазвичай, там сиділа ще та неприємна дівчина...

Інгліш стиснув від люті зуби.

— Признавайся, що тоді сталося?

— Він... він намагався поцілувати мене, але я вирвалася. Кинула гроші та втекла.

— Ти дала йому гроші? Двісті доларів?

— Так, а що?

— Ти впевнена у цьому, Джуліє? Це дуже важливо.

— Так, я дала йому гроші.

— У його кишені було тільки чотири бакси. Лоїс ретельно обшукала офіс. Більше жодних грошей не знайшли.

—