Читати книгу - "Омріяний Рим"

як і його кельтські корені, які майже напевне загубляться вже в наступному поколінні.

Вважають, що Юлій Цезар убив мільйон людей під час галльської кампанії, тож місцеві повинні були б мати на нього багато люті й образ. Однак, хоч куди глянь у Галлії й самій Римській імперії, скрізь були люди, що аж зі шкури пнулись, аби дістати tria nomina(потрійне ім’я), яке їм давали разом із римським громадянством. По всій імперії римська держава радісно запрошує людей стати її громадянами, пропагуючи такий розквіт і доброчесність, яким позаздрили б чимало сучасних країн Заходу.

У Ліонському музеї стоїть велика бронзова табличка з історичною промовою імператора Клавдія, яку він виголосив 48 року н. е., закликаючи сенат брати сенаторів із Галлії. На нього одразу ж накинулися консерватори, звинувачуючи в знеціненні статусу громадянина. Утім, уже до кінця II ст. половину сенату становили представники провінцій, а славетні латинські поети Сенека, Луцій і Марціал загалом походили з Іспанії, перші два — з Кордоби, Марціал — з Арагона.

Імператор Діоклетіан народився в Хорватії, а Костянтин — у Сербії, у місті Ніш, яке не відоме нам нічим особливим, окрім тютюнової фабрики, розбомбленої НАТО 1999 року під час прояву небаченої політкоректності. А щодо імператора Септимія Севера, який доволі успішно керував імперією наприкінці II ст., то він не лише походив із сучасної Лівії, а й, коли подивитися на колір його шкіри на портретах, явно був африканцем. Проте для римлян така відмінність геть нічого не означала. Він прожив неймовірне життя, об’їздивши Європу вздовж і впоперек під час військових кампаній. Єдність імперії давала людині з Північної Африки шанс дістатися самісінької верхівки влади. От лишень знають про це небагато. До речі, помер він у Йорку, як і Констанцій, батько Костянтина. Щоправда, про це також знає обмаль людей.

Римська імперія нагадувала велетенський міксер, у якому перемішані солдати, торговці й мандрівники з різних частин країни. За правління Августа 68 відсотків легіонерів мали італійське походження, а вже наприкінці II ст. армія нараховувала лише 2 відсотки італійців.

Не слід також забувати, що в римському суспільстві людей жорстко розмежовували, і доля раба була зовсім не солодкою. Проте кожен раб мав шанс на звільнення й успіх. А оскільки в тому суспільстві панувала горизонтальна стратифікація, то й сегрегація в ньому була не вертикальною.

Запроваджений Ромулом принцип працював бездоганно. Рим гостинно вітав усіх, хто мав право на громадянство, чимось нагадуючи Америку в тому сенсі, що там також було байдуже, якої ти релігії, звідки твої батьки та який у тебе колір шкіри. Єдине, що мало значення, — це чи готовий ти прийняти ідею Риму й показати відданість культу імператора. Якщо так, тебе приймали. Люди гарували до сьомого поту, щоб удосталь розбагатіти й мати нагоду здобути громадянство. Вони вступали до війська, щасливо відслужували двадцять п’ять років у якійсь дірі на кшталт Карлайлу, по демобілізації отримували громадянство, нарешті одружувались зі своїми нареченими (легіонерам забороняли брати шлюб до закінчення служби) і передавали громадянство в спадок дітям.

А що вони з того мали? Повторюся, громадянство Риму нагадувало американське тим, що громадяни здобували право голосувати й укладати угоди. Вони могли балотуватися на державні посади й прославляти своє прізвище. А ще, як показує нам приклад апостола Павла, їх не шмагали за порушення закону, до того ж їх не розпинали (Павла обезголовили, а от Петро, що не був громадянином Риму, помер на хресті). Коли римському громадянинові й призначали якесь покарання, то вирок, як правило, пом’якшували.

Однак усі ці переваги в будь-якому разі тьмяніють порівняно із самим лише фактом того, ким ставали ті люди. Бо ставали вони римлянами.

У цьому розумінні римське громадянство суттєво відрізнялося від того європейського «громадянства», дарованого нам Маастрихтським договором. Римське громадянство давало вам, громадянину, особливий і безпосередній зв’язок з імператором. І давали його не за приналежність до певної групи чи національності, як ми сьогодні здобуваємо «європейське громадянство». Право на нього треба було заслужити.

Утім, у тій завзятості, з якою люди на кшталт Блуса й Агедемопаса боролися за право бути римлянами, є також щось підозріле. Невже вони не пишалися власною ранньою культурою та цивілізацією?

Як ми вже переконалися на прикладі Армінія та Флава, були серед європейських племен романоскептики й романофіли. У такому разі, що саме в бренді Риму аж так відштовхувало одних і вабило інших?

Процес романізації часто порівнюють із припливом, коли різноманітні породи, пісок, брили, водорості й гальку рівномірно вкриває вода. А те, що сталося кілька сотень років по тому, після розпаду Римської імперії, нагадує відплив, коли все знову зринає на поверхню. Звісно, тепер вони мають вигляд дещо інакший, але між ними досі чітко прозирають відмінності.

Саме час розглянути світ до приходу римлян і спробувати розібратись, яким він був і чому народам так кортіло стати громадянами великої імперії. Вони дійсно пишалися тим, що стали римлянами, чи просто боялися зневажливого ставлення?

Розділ шостий

Грецький спадок

Як і трапляється з усіма великими ідеями, задум римської цивілізації було вкрадено. Самі римляни не приховували, що надихалися прикладом греків. Частково твердження про велич Вергілія пояснюється не тим, що він був так званим поетом римського імперіалізму, просто його «Енеїда» збудована на принципах, які висунув Гомер, неперевершений прабатько епосу. Не таємниця також те, що римський театр імітував грецький.

Римська філософія значною мірою складалася із заплутаних обговорень ідей грецьких філософів. Горацій несказанно пишався своїм літературним хистом, одначе сам визнавав, що вершиною його амбіцій було увійти в історію як поет, якому вдалося створити ліричну грецьку поезію латинською мовою.

Заможні молоді римляни навчались у школах й університетах Греції. Якщо пригадуєте, саме в Греції Октавіана застала новина про смерть Цезаря. Ба більше, знання грецької мови вимагали від кожного освіченого римлянина.

«Чи Цицерон щось казав?» — питає Кассій у «Юлієві Цезарі». «Так, він говорив по-грецьки», — відповідає Каска, ганебно додаючи, що для нього усе це «греччина». Тут Шекспір демонструє хибне розуміння Риму, адже всі змовники, включно з Каскою, володіли грецькою.

Рим був двомовною імперією, тому цілком справедливо припустити, що будь-де на схід від Адріатичного моря першою мовою була грецька, хай навіть офіційні документи й виписували латиною. Коли варвар звертається до імператора Клавдія латиною та грецькою, той відповідає: «Бачу, ви озброїлись обома нашими мовами». Це суспільство було офіційно двомовне, як і сучасна Америка, щоправда в самому Вашингтоні поки що можна обійтися без іспанської.

Римляни чітко усвідомлювали свій культурний борг перед греками. Горацій пише: