Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

13 глава

Фелікс

Я сиджу в офісі, втупившись у монітор, але думки вперто блукають десь далеко від цифр і звітів. Звісно, я працюю. Я завжди працюю. Одночасно думаючи про неї. Чорт. Ясмін, яка наче вперта муха, оселилася в моїй голові й не збирається вилітати. Це, м'яко кажучи, не входило в мій план.

Зітхаю і закриваю ноутбук. Чи я дійсно хочу бути таким керованим своїми емоціями? Вона вперта, смішна, і, чесно кажучи, викликає в мені бурю емоцій. Це не те, до чого я звик.

Зітхнувши, я вирішую зробити перерву. Виходжу з кабінету й одразу помічаю, що на дивані у приймальні сидить син моєї секретарки Марини, хлопчик років шести, заклопотано грає у щось на телефоні, одночасно гойдаючи ногами.

— Пане Феліксе, — каже вона, піднімаючи голову від монітора, — він скоро піде. У нього на першу годину заняття з Ясмін.

— Ясмін? — я зупиняюся, відчуваючи легкий укол несподіванки.

— Так, вона сьогодні проводить заняття для дітей в пекарні, — Марина усміхається. — Готує щось цікаве з випічкою.

Що ж, цього я не очікував. У мене перед очима одразу з'являється картина, як Ясмін із легкістю керує маленькою армією дітей. І раптом, я відчуваю ледь помітну усмішку на обличчі.

— Тоді йому вже час іти, — я дивлюсь на годинник на своєму зап’ясті. — Я його відведу.

Марина відразу підіймає руку, заперечуючи:

— Не варто, пане Феліксе, я сама зможу...

— Я не запитував, — відповідаю спокійно, і хлопець одразу підводиться, навіть не питаючи дозволу. Молодець, вже зрозумів, що зі мною сперечатися не варто.

Марина здивовано дивиться на мене, а я лиш знизав плечима.

— Вам теж потрібна перерва, — додаю, дивлячись на неї зверху вниз.

Вона точно не очікувала такого повороту.

— Але… — намагається заперечити, але я вже беру малого за руку, і той слухняно йде поруч. І що ж, ми вирушаємо до пекарні.

Поки ми йдемо, хлопчик намагається не втратити ходу, поглядаючи на мене скоса, ніби вирішуючи, чи можна щось запитати. Нарешті він зважується.

— А ви що, теж любите випічку? — питає з абсолютно серйозним виразом обличчя, і я ледь не сміюсь.

— Не сказав би, що я вмираю від захвату, але так, — відповідаю, удаючи, що обмірковую питання серйозно.

— А моя мама каже, що ви любите тільки чорну каву і роботу, — продовжує малий, поглядаючи на мене з цікавістю. Його прямота майже обеззброює.

Я стримую посмішку і вирішую не заперечувати, адже це, в принципі, правда. Але те, що стосується випічки — питання цікаве.

— Ну, твоя мама може мати рацію. Але інколи трапляються винятки, — відповідаю, спостерігаючи, як хлопець намагається зрозуміти, чи це жарт.

Ми підходимо до пекарні, і на мить я зупиняюся перед дверима. Ясмін всередині. Крізь скло я бачу, як усередині метушаться діти. І серед них, як оазис спокою, стоїть Ясмін, щось пояснюючи малюкам, які захоплено її слухають. Виглядає так, ніби вона проводить якусь таємничу операцію. На її фартусі кілька плям від борошна, волосся зібране у недбалий пучок, і вона виглядає… абсолютно невимушено. Ідеально у своєму хаосі.

Мене смикають за рукав, і я опускаю погляд, де на мене дивиться малий із цілком серйозним виразом обличчя.

— А мені мама казала, що хлопцям не можна довго дивитися на дівчат, – каже він, широко розкриваючи очі, немов це його власне відкриття.

Мені не залишається нічого, як стримано кивнути й відповісти:

— Твоя мама багато в чому має рацію.

Ми заходимо в пекарню, і Ясмін одразу нас помічає. Її погляд зустрічає мій, і я бачу легкий здивований блиск у її очах. Вона явно не очікувала мене побачити. Здається, я сьогодні багатьох дивую, навіть сам себе. Дівчина підіймає одну брову, і перехрещує руки на грудях.

З-під фартуха було видно, що вона одягнена у чорну спідницю і легку атласну рожеву сорочку. Рожевий колір їй справді пасував. Під світлом, яке падало з вікна, він виглядав майже як пастельний відблиск, що підкреслював ніжний відтінок її світлої шкіри і вишукані лінії ключиць. Спостерігати за нею було… складніше, ніж я думав.

— О, сам пан Фелікс, — каже вона, з явною насмішкою. — Занесло до нас, простих смертних? Чи все ж вирішили переконатися, що пекарню ще не розібрали на цеглини?

— Смію запевнити, що таких руйнівних намірів я сьогодні не мав, — відповідаю, дозволяючи собі крихту сарказму. — Проте… ми ось тут із вашим новим учнем, — киваю на хлопця, який уже зайнявся розглядом булочок на прилавку, — вирішили відвідати вашу «лабораторію» в самому розпалі процесу.

Ясмін хитро усміхається і звертає увагу на малого, не відриваючи очей від мене:

— Мене вже трохи лякає, що ваш інтерес поширюється навіть на випічку, — її голос звучить з легким викликом, та вона нахиляється до хлопчика і ледь чутно додає: — Тільки не кажи, що ти сюди з ним добровільно. Бо, знаєш, зі мною можна домовитися, і я тебе врятую.

Малий трохи червоніє, але, здається, не збирається розкривати подробиць нашої невеликої змови. Ясмін повертається до дітей. Вона по-справжньому добра з ними, її голос м'який, трохи кумедний, але при цьому впевнений. Малі повністю захоплені процесом, слухають її, наче зачаровані, ніби вона володіє магічними знаннями про випічку, доступними тільки обраним.

Я не можу відвести погляд від її обличчя, залитого світлом, що м'яко підкреслює ніжні риси її обличчя. Помічаю, як її очі, кольору молодої зеленої трави, іскряться від енергії, а на губах грає легка усмішка. Ця усмішка, яка ніби промовляє: «Спробуй лишитися байдужим». І виявляється, що залишатися байдужим біля неї — непросто. Це дратувало і водночас притягувало мене до неї, як магніт, який ніколи не втомлюється від спроби з’єднати два полюси.

Ясмін жестикулює, пояснює щось із тією ж легкістю, з якою я підписую важливі документи. Щоправда, я навряд чи виглядаю настільки щасливим, коли це роблю. У пекарні панує легка атмосфера, розбавлена сміхом і пахощами свіжої випічки. І тут на столик падає тінь — це знову вона. Бариста. Раніше з рожевим волоссям, сьогодні — з жовтим. Поставила на стіл чашку з кавою і дивиться на мене так, ніби викликала на дуель.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍