Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

пір’їн, намальованих білим і тим самим відтінком золотого, що й осяйний німб Святого.

— Це неможливо, — промимрив він.

— Олень був справжній. І морський батіг теж.

— Але це… геть інше.

Хлопець мав рацію. Жар-птиця жила не в одній притчі, а в тисячах. Про неї розповідав кожен равканський міф, вона надихнула людей на створення незліченних п’єс і балад, романів і опер. Оповідали, наче жар-птиця в польоті окреслила кордони Равки. Равканські ріки утворилися зі сліз жар-птиці. Оповідали, наче столицю заснували там, де на землю впала її пір’їна. Юний воїн підняв перо і поніс його з собою до герцю. Жодна армія не змогла протистояти йому, і він став першим королем Равки. Принаймні так стверджувала легенда. Жар-птиця і була самою Равкою. Вона в жодному разі не могла впасти, поранена стрілою трекера, її кістки не могли служити на ще більшу славу якоїсь сирітки-вискочки.

— Сан-Ілля, — видихнув Мал.

— Ілля Морозов.

— Святий гриша?

Я торкнулася пучкою сторінки, нашийника, кайданів на чоловікових зап’ястях.

— Три підсилювачі. Три створіння. А у нас є лише два.

Мал рішуче похитав головою, напевно, намагаючись відігнати винний туман. Ураз рвучко згорнув книжку. На мить мені навіть здалося, що він пожбурить її в море, та хлопець простягнув «Історію Санктія» мені.

— І що нам із цим робити? — поцікавився він, і голос пролунав дещо розлючено.

Я думала про це цілий день, цілий вечір, упродовж того нескінченного застілля, мої пальці знов і знову тягнулися до луски, наче їм так і кортіло її торкнутися.

— Мале, в Штурмгондовому екіпажі є Творці. Він гадає, що мені слід скористатися лускою… і я думаю, що він, можливо, має рацію.

Хлопець різко повернув голову.

— Що?

Я нервово проковтнула клубок у горлі й заторохкотіла далі:

— Оленевої сили недостатньо. Недостатньо, щоб побороти Дарклінґа. Щоб знищити Зморшку.

— І ти вважаєш рішенням другий підсилювач?

— Поки що.

— Поки що? — Він провів рукою по волоссю. — Святі, — вилаявся, — ти хочеш отримати всі три. Ти хочеш уполювати жар-птицю.

Я раптом здалася собі недоумкуватою, жадібною і навіть трохи смішною.

— Ілюстрація…

— Аліно, це просто картинка, — розлючено просичав хлопець. — Це мальовидло якогось покійного монаха.

— А що, як це не просто картинка? Дарклінґ казав, що підсилювачі Морозова відрізняються тим, що їх слід носити разом.

— І відколи ти дослухаєшся до порад убивць?

— Але…

— Може, ви з Дарклінґом вигадали ще якісь плани, тулячись удвох у трюмі?

— Ми не тулилися вдвох, — різко увірвала його я. — Він просто намагався дошкулити тобі.

— Ну, йому це вдалося. — Мал схопився за загорожу, і кісточки на руках побілішали. — Одного дня я застрелю цього виродка.

Я почула відлуння Дарклінґових слів. «Таких, як ми, більше немає». Відігнала їх і потяглася до Малової руки.

— Ти знайшов оленя, знайшов морського батога. Можливо, тобі судилося знайти ще й жар-птицю.

Хлопець відверто розреготався — сміх був сумний, та я з полегшенням почула, що з голосу зникла гіркота.

— Я гарний трекер, Аліно, але не настільки. Нам потрібно звідкись почати. Жар-птиця може бути в будь-якій точці світу.

— Ти зможеш. Я знаю, що зможеш.

Урешті-решт Мал зітхнув і накрив мою долоню своєю.

— Я не пам’ятаю нічого про Сан-Іллю.

Нічого дивного. У кожному селі і закапелку Равки був свій Святий, тож загалом їх налічувалися сотні. До того ж у Керамзіні релігія вважалася заняттям для селян. Ми ходили до церкви лише раз-два на рік. Я згадала Аппарата. Він дав мені «Історію Санктія», та я й гадки не мала, що саме його змусило і чи знав він узагалі про секрет, який ховався всередині.

— Я теж, — озвалася вголос. — Але ця арка мусить щось означати.

— Ти її впізнаєш?

Із першого погляду на картинку арка здавалася майже знайомою. Утім, під час навчання на картографа я переглянула безліч атласів. У моїх спогадах туманно зринали долини й монументи Равки та інших країн. Я похитала головою.

— Ні.

— Авжеж, ні. Це було б занадто просто. — Мал важко зітхнув, а тоді притягнув мене ближче до себе й узявся розглядати моє обличчя в місячному світлі. Торкнувся мого нашийника.

— Аліно, — промовив він, — звідки нам знати, як на тебе вплинуть ці штуки?

— Ми не знаємо, — погодилася я.

— Та ти однаково їх хочеш. Оленя. Морського батога. Жар-­птицю.

Я подумала про хвилю радості, що накрила мене після використання сили в битві проти Дарклінґової орди, про те, як тіло запалало й завібрувало, коли я шмагонула Розтином. Цікаво, які відчуття дарує подвійна сила? А потрійна? Від самої думки про це у мене запаморочилося в голові.

Я підвела погляд на зоряне небо. Ніч була оксамитово-чорна, вигаптувана діамантами. Я раптом страшенно зголодніла. «Я хочу їх, — подумалося. Стільки світла, стільки сили. —