Читати книгу - "Пуаро веде слідство"

пробурмотів Пуаро собі у вуса. – Це ж зібрання спекулянтів, правда, Гастінґсе?

– Напевно що так, – відповів я, – втім, можливо, не в усіх них рильце в пушку…

Пуаро повільно обвів поглядом публіку.

– Коли я бачу стільки коштовностей навколо, то аж починаю шкодувати, що розкриваю злочини, а не сам їх скоюю. Які можливості відкриваються тут для вмілого злочинця! Гастінґсе, подивіться-но на он ту жінку, яка сидить біля колони. Вона, як ви сказали б, просто-таки обвішана коштовностями!

Я подивився в той бік, куди показував Пуаро.

– О, – вигукнув, – та це ж місіс Опалсен!

– Ви її знаєте?

– Колись знайомився з нею. Її чоловік нещодавно розбагатів на торгівлі нафтою.

Після вечері ми підійшли до Опалсенів у гостьовій вітальні, і я відрекомендував їм Пуаро. Зав’язалася невимушена розмова, і ми сіли разом пити каву.

– Прикраси – моя слабкість, містере Пуаро, обожнюю їх. Ед знає цю мою любов, і щоразу, коли укладає якусь вигідну угоду, купує мені щось новеньке. Ви цікавитеся дорогоцінними каменями?

– Час від часу мені доводиться мати з ними справу, мадам. Завдяки своїй професії я потримав у руках кілька знаменитих на весь світ камінців.

І Пуаро почав розповідати історію з викраденням історичних прикрас королівської родини (звісно, імен він не називав, лишав тільки прозорі натяки). Місіс Опалсен слухала, роззявивши рота.

– Оце так історія! – вигукнула вона, коли Пуаро замовк. – Просто неймовірна. А знаєте, в мене теж є непрості перли. Здається, це намисто вважають одним із найкрасивіших у світі, так гарно в ньому поєднано перлини і такого чистого кольору кожна намистина. Я просто зараз піднімуся в номер і принесу знамениту прикрасу!

– О, мадам, ви такі люб’язні, – запротестував Пуаро, – не обтяжуйте себе, благаю.

– Але мені так хочеться показати вам це намисто.

І пишнотіла дама спритно проклала собі шлях до ліфта. Її чоловік, який саме розмовляв зі мною, здивовано глянув на Пуаро.

– Мадам, ваша дружина, люб’язно запропонувала показати мені своє намисто з перлів, – пояснив мій друг.

– А, перли, – вдоволено заусміхався Опалсен. – Так, їх варто побачити. Коштували чимало. А втім, це була мудра інвестиція – в будь-яку мить я можу виручити за них стільки само, а то й більше. Можливо, мені доведеться їх продати, якщо справи в Лондоні й надалі йтимуть так, як тепер. А все через цей жахливий звіт про вплив на довкілля. – І Опалсен узявся критикувати якісь незрозумілі мені матерії, тож я перестав його слухати.

Опалсена перебив маленький паж: він підбіг і зашепотів щось чоловікові на вухо.

– Е-е, що? Вже йду. Їй не стало зле? Перепрошую, джентльмени.

І Опалсен швидко пішов геть. Пуаро відкинувся в кріслі й запалив тонку сигару, а тоді неспішно почав виставляти порожні чашки від кави акуратним рядочком. Коли на столі запанував ідеальний порядок, Пуаро вдоволено погладив свої знамениті вуса.

Минали хвилини. Опалсени не верталися.

– Дивно, – сказав я нарешті. – Коли ж хтось із них прийде нарешті до нас?

Пуаро провів поглядом вишукане кільце диму, а тоді спокійно сказав: – Вони не прийдуть.

– Чому?

– Тому що, мій друже, у них щось сталося.

– І що ж? До речі, звідки ви знаєте?

Пуаро усміхнувся.

– Кілька хвилин тому управитель вибіг зі свого кабінету й помчав нагору сходами. Він дуже хвилювався. Ліфтер про щось дуже захоплено розмовляє з пажем: дзвінок ліфта озивався вже тричі, але він і не думає їхати на виклик. По-третє, навіть офіціанти стали трохи distrait76, а щоб офіціанти стали distrait… – Пуаро дуже трагічно похитав головою, – треба, щоб сталося щось справді серйозне. А от і поліція – так і знав, що вона тут з’явиться!

У готель зайшло двоє чоловіків: один в уніформі, другий у штатському. Вони покликали пажа, і той негайно повів їх нагору. За кілька хвилин він вернувся й підійшов до нас.

– Містер Опалсен передає вам уклін і питає, чи не могли б ви піднятися в його номер?

Пуаро негайно скочив на ноги – можна було подумати, що він чекав на це запрошення – і я встав услід із не меншою готовністю.

Номер Опалсенів був на другому поверсі. Постукавши у двері, паж побіг геть; а ми почули запрошення увійти. У кімнаті нашим очам відкрилося дивне видовище. Це була спальня місіс Опалсен, посередині стояло крісло, а в нього, гірко ридаючи, впала сама леді. Сльози проклали глибокі борозни на щедрих шарах пудри, яка вкривала обличчя та плечі пишної пані. Містер Опалсен ходив сюди-туди по кімнаті, гнівно стискаючи кулаки. Двоє офіцерів поліції стояли посередині, в одного з них у руках був блокнот. У куточку біля каміна затислася прибиральниця готелю; здавалося, вона була налякана до смерті. А біля протилежної стіни стояла француженка-покоївка місіс Опалсен: вона заламувала руки й ридала ще розпачливіше, ніж її хазяйка.

На цю зовсім не німу сцену горя вийшов Пуаро, спокійний та усміхнений. Місіс Опалсен із енергією, дивною для її опасистого тіла, зірвалася з крісла і кинулася до нього.

– Ну от, Ед хай каже що хоче, але я таки вірю в долю. Це вона звела нас із вами сьогодні, і я переконана: якщо ви не зможете повернути мені мої перли, то цього не зможе ніхто.

– Мадам, благаю, заспокойтеся, – Пуаро обережно взяв за руку згорьовану пані. – Усе буде добре. Еркюль Пуаро врятує вас!

Містер Опалсен повернувся до інспектора поліції.

– Ви ж не заперечуватимете, якщо я… е-е… звернуся до цього джентльмена?

– Аж ніяк, сер, – байдуже відповів чоловік у штатському. – Якщо шановна леді почувається краще, можливо, вона зможе розповісти нам усі факти?

Містер Опалсен розгублено подивився на Пуаро. Той повів даму назад до крісла.

– Сідайте, мадам, і спробуйте спокійно розказати нам усю історію.

Місіс Опалсен негайно витерла очі й заговорила: – Після вечері я піднялася в кімнату, щоб узяти перли і показати їх мосьє Пуаро. Прибиральниця й Селестіна були в кімнаті, як завжди…

– Перепрошую, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете «як завжди»?

Місіс Опалсен пояснила: – Я встановила за правило, що ніхто не заходитиме в кімнату, якщо в ній у цей час не перебуватиме Селестіна. Прибиральниця наводить тут лад уранці в присутності Селестіни, а потім приходить увечері розстелити ліжка – Селестіна знову має бути тут. Інакше в кімнату заходити не можна.

– Отже, як я вже казала, – продовжила місіс Опалсен, – я піднялася в кімнату. Підійшла до шухлядки, – вона