Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

це ти. Якщо ти хочеш отримати мою згоду на усунення Тмера та Таббла, забудь про це. Я не настільки сильно бажаю всістися на троні.

— У цій справі твої бажання не мають першорядного значення, — відказав він. — Нема сенсу марципанитися, якщо пригадати, що ми давно ворогуємо з домом Джесбі, а Ченікути й завжди мутили воду.

— Марципани тут ні до чого, — заперечив я. — Я ніколи не говорив, що бажаю посісти трон. Правду кажучи, я вважаю, що і Тмер, і Таббл, можливо, краще з цим упораються.

— Вони не позначені Лоґрусом.

— А якщо я позначений, то мушу стати королем без будь-чиєї допомоги.

— Мерліне, між світом принципів та нашим, з плоті, каменю та сталі, лежить прірва.

— Але що, як у мене є власна програма і в ній немає місця для твого плану?

— Тоді в чому вона полягає?

— Ми говоримо гіпотетично, ти ж не забув?

— Мерліне, ти поводишся, як упертюх. Ти маєш обов’язки перед Домом, а також перед Дворами та Лоґрусом.

— Я здатний сам усвідомлювати свої обов’язки, Мандоре, і я завжди так і робив.

— Якщо ти маєш план, як уладнати проблеми, і він розумний, ми допоможемо тобі його втілити. Що саме ти надумав?

— Наразі я не потребую допомоги, — відказав я, — але матиму на увазі твою пропозицію.

— А чого ти наразі потребуєш?

— Інформації, — сказав я.

— То запитай мене. Я багато чого знаю.

— Гаразд. Що ти можеш сказати мені про дім моєї матері по материнській лінії, про Дім Гендрейків?

Він пожував губами.

— Вони вояки, професійні, — сказав він. — Вони завжди перебувають десь на війні, в Тінях. Полюбляють цю справу. Дім очолює Белісса Мінобі, після того, як помер генерал Ларс. Гм. — Він помовчав, а тоді поцікавився: — Ти питаєш через цю їхню маніакальну зацикленість на Амбері?

— На Амбері? — перепитав я. — Ти про що?

— Одного разу я був зі світським візитом у Шляхах Гендрейків, — сказав він. — Пригадую, я забрів до невеличкої кімнати, прибраної, наче капличка. У ніші на одній зі стін висів портрет генерала Бенедикта, у парадному мундирі та при всіх регаліях. Під ним була поличка, щось на кшталт вівтаря, а на ній розкладена зброя. Навколо горіла купа свічок. Там був і портрет твоєї матусі.

— Насправді? — сказав я. — Цікаво, чи знає про це Бенедикт. Дара колись казала моєму батькові, що вона походить від Бенедикта. Але він згодом вирішив, що це була цілковита брехня... Як ти гадаєш, чи такі вони люди, аби мати зуб на мого батька?

— За що?

— Корвін убив Борела з роду Гендрейків під час війни при Падінні Лабіринту.

— Думаю, вони ставляться до таких речей по-філософськи.

— Утім, гадаю, в цій сутичці батько діяв не зовсім дозволеними методами, судячи з того, як він сам про неї розповідав. Хоча, на мою думку, свідків не було.

— От і не буди вивернів, що сплять[177].

— Я й не збираюся їх розбуркувати. Але я ось про що думаю: а чи не дійшли до них якісь подробиці, через що вони вирішили помститися? Як ти гадаєш, чи не можуть вони стояти за зникненням Корвіна?

— Я, дійсно, не знаю, — відказав він, — як це відповідає їхнім уявленням про честь. Чому б тобі самому їх не спитати?

— Просто заявитися до них і бовкнути: «Привіт, це не ви, бува, винні у тому, що мій батько кудись зник?»

— Існують тонші засоби дізнатися про ставлення інших, — відказав він. — Наскільки пригадую, тобі розповідали про них під час навчання.

— Але ж я навіть не знайомий із цими людьми. Тобто, я, здається, бачив колись одну з сестер на вечірці... наче щось таке пригадую... і Ларса з жінкою бачив кілька разів здалеку. Але це й усе.

— На похороні буде представник від Гендрейків, — сказав Мандор. — Я можу тебе представити, і, можливо, тобі вдасться підпустити шарму, аби отримати запрошення на зустріч у родинному колі.

— А знаєш, може, й варто спробувати, — сказав я. — Можливо, вдасться підібратися з цього боку. Так, познайом мене з ними, будь ласка.

— Добре, домовилися.

Він змахнув рукою, прибираючи зі столу і викликаючи появу нових страв. Цього разу з’явилися налисники, тоненькі, аж прозорі, із безліччю начинок та поливок, та суші-завиванці з найвибагливіншми спеціями. Деякий час ми їли мовчки, насолоджуючись ароматами, пташиними співами та повівами вітерцю.

— Хотів би я побачити Амбер, — сказав він після паузи, — за більш спокійних обставин.

— Я певен, що це можна влаштувати, — озвався я. — Я б радо погуляв з тобою містом. Знаю чудовий ресторан у Смертельному провулку.

— Мабуть, «У Кривавого Едді»; я вгадав?

— Так, але він час від часу змінює назву.

— Чув про нього й хотів би побачити.

— Підемо разом колись.

— Чудово.

Він плеснув у долоні, і на столі з’явилися вази з фруктами. Я налив собі ще кави й занурив інжир у блюдечко зі збитими вершками.

— Я сьогодні маю ще обідати з матусею, — зауважив я.

— Так, я чув про це.

— Ти часто з нею бачишся останнім часом? Як їй ведеться?

— Як вона й сказала, вона веде дуже усамітнене життя.

— Гадаєш, вона щось замислила?

— Можливо, — сказав він. — Не можу пригадати, коли б це було не так.

— А є якісь здогадки, що саме?

— Навіщо мені гадати, коли вона, скоріш за все, сама тобі все розповість?

— Ти віриш, що вона це зробить?

— Ти маєш перевагу над усіма іншими, адже ти її син.

— Це може виявитися і перешкодою, тією ж мірою.

— Проте вона радше розповість щось важливе тобі, аніж комусь ще.

— Крім Юрта, можливо.

— Чому ти так вважаєш?

— Вона завжди любила його більше.

— Кумедно. Я чув, як він казав те ж саме стосовно тебе.

— Ти часто з ним бачишся?

— Часто? Ні.

— А коли бачився востаннє?

— Приблизно два цикли тому.

— Де він зараз?

— Тут, у Дворах.

— На Шляхах Саваллів? — я уявив, як Юрт приєднується до нас, за цим столом. Я б не здивувався, якби Дара