Читати книгу - "Велика історія України"

краєвої шкільної ради й намісництва зокрема, права української мови в урядах і школах, український університет у Львові, реформа виборчої ординації до віденського парляменту й краєвого сойму, оце були постуляти практичної політики проводу й представництва української націонал-демократичної партії. Для вимушення собі послуху у влади, вона хапалася всіх засобів боротьби, від сецесії українських послів з сойму до обструкції й масових маніфестацій в краю.

Особливо загострили політичну боротьбу в краю й поширили її базу на соціяльну ділянку життя - великі селянські страйки в 1902 р., що розкрили перед світом нечуваний визиск селянської праці поміщиками. Боротьба за виборчу реформу до парляменту, закінчена в 1907 р. перемогою, впровадила до віденського парляменту українське представництво в такій силі (32 українських послів з Галичини й Буковини), що кожній уряд мусів з нею числитися, а це облегчувало дальшу еманципацію галицького українства зпід польської гегемонії. Довго ще кулею біля ноги українського клюбу в парляменті, була жмінка москвофілів, що хоч вступила до клюбу пробувала проводити в ньому свою політику. З виступленням пяти москвофільських послів з українського клюбу прояснилася ситуація й очистилася атмосфера, але до повної ліквідації москвофільської зарази було ще далеко. Саме в розгарі боротьби українського представництва з краєвим і центральним урядом, напередодні великої світової війни, що мала вивести українство на широкі шляхи міжнародньої політики, галицьке москвофільство переживає своє «відродження».

«Відродження» галицького москвофільства

Старе галицьке москвофільство, що втративши свої позиції в боротьбі за мову й культуру на користь українства, засклепилося в аполітичній «старорущині», в останньому десятиліттю перед світовою війною опинилося «на вимертю». Підтримувало його кілька платних синекур при Ставропігії та Народньому Домі, остатками дихало «общество» Качковського, а молоде покоління, утримуване безплатно по «кацапських» бурсах у Львові й на провінції, здебільша кривило душею, вдавало москвофільські симпатії, але переходило до українства, як тільки використало побут у «русскій» бурсі чи стипендію якої-небудь «русскої» фундації. Доволі слабо маніфестувала себе москвофільська преса, бо Росія, занята на далекому Сході, призабула дещо на «Червоную Русь». Та нагло, майже на другий день по розгромі Росії Японією, ожило й переформувалося галицьке москвофільство.

Всесильний в Росії Столипін кидає нові мільйони рублів на москвофільську пропаганду на Балкані та в Австрії, від якої Росія, побита на Сході, рішила остаточно відірвати Галичину, Буковину та Закарпаття. В своїх зусиллях найшов собі Столипін надійного союзника в галицьких вшехполяках. Вони то, зразу через намісника Пініньского, а потім Андрія Потоцького, хапаються всіх засобів на знищення українського руху і форитування москвофільства в Галичині. «Словенський зїзд» відбутий в 1908 р. у Празі перемінює досьогочасну москвофільську «старорущину» в суто-політичну московську ячейку. За московські рублі, при видатній підпомозі вшехполяків, повстає у Львові великий московський щоденник «Прикарпатская Русь», «общество» ім. М. Качковского переходить у руки В. Дудикевича, що як «переконаний» москаль станув до боротьби з москвофільським «рутенством», старі «кацапські» бурси поширюються, а нові множаться, мов гриби по дощі, скрізь увихаються учителі «русскаво язіка», нова хвиля «русскої» молоді іде до православних семинарів у Холмі, Житомирі й Києві, а в краю підготовляється грунт під масовий перехід «кацапських» сіл на православя. Рівночасно поширюється москвофільська гангрена на суспільно-економічне життя краю, а московські шпійонські агентури кидаються до інтензивної праці для генерального штабу російської армії. Найменше поінформовані й найбільш пацифістично настроєні елєменти краю приходять до переконання, що починається велика гра за майбутнє східньої Европи, та долю українства в його цілому.

Українське життя в Галичині мусіло видержати на собі тяжку пробу. Намісник Андрій Потоцький, що на спілку з польсько-шляхоцькою «Радою Народовою» і москвофілами рішив, як сам заявив «уладити українцям нове Берестечко» повів сеймові вибори в 1908 р. по лінії «баденівських» насильств і зловживань. Дня 6 липня 1908 р. згинув у Коропці в Бучаччині, під жандарськими багнетами Марко Каганець, свідомий селянин, член ширшого Народнього Комітету. Це подібно, як колись у Чернієві, долило оливи до вогню польсько-української боротьби. Українці добули з себе всіх сил і перефорсували до сойму своїх 12 послів, але проти них поставив намісник Потоцький 8 москвофілів з платним царським агентом Володимиром Дудикевичем у проводі. Розярення в краю дійшло до краю. Центральний уряд побачив, що це не переливки й доручив Потоцькому наладнання взаємин з українцями; та це не припинило катастрофи. Дня 12 квітня 1908 р. в латинську квітну неділю згинув Потоцький з руки українського студента Мирослава Січинського… «За вибори, за Каганця!» - оце слова Січинського, якими він мотивував свій вчинок.

Боротьба за український університет у Львові

Одним з чолових культурно-політичних дезидератів західньо-українського громадянства була справа високого шкільництва взагалі, а українського університету у Львові зокрема. Вже в 1817 р. заснував австрійський уряд університет Львові, в якому зразу викладали по латині, а згодом по німецьки. Але вже в 1849 р. повстала на ньому катедра української мови й літератури, яку обняв Яків Головацький, та українська катедра пасторальної теольогії, догматики, катехетики й методики. В 1862 р. поширено український стан посідання на львівському університеті двома катедрами правничого виділу. Університет призначений для потреб краю з перевагою українського населення, був зразу прдуманий як український, згодом утраквістичний, але перевага поляків в уряді й адміністрації накинула йому зчасом чисто польський характер. З таким станом пробували боротися галицькі українці всіми доступними собі засобами. Почалася боротьба з рішення галицького сойму з 11 вересня 1868 р., якою, всупереч волі українських послів, запропоновано на львівському університеті польську мову навчання з тим, що українські виклади мають залишитися на вже існуючих катедрах а в майбутньости заводитимуться українські виклади «вміру можливости та потреби». Цього рішення сойму не апробував цісар й тому на соймовій сесії з 1869 р. при нагоді угодової акції Ю. Лаврівського виринула справа утраквізації львівського університету наново. Вона впала разом з «угодою» Лаврівського, а цісарський розпорядок з 1871 р., касуючи всякі обмеження щодо обох краєвих мов постановляв, що у майбутньому слід покликувати на професорів тільки таких доцентів, що знають обі краєві мови. Неясність розпорядку помогла полякам до заведення такого стану на львівському університеті, що він, будучи формально утраквістичним, був насправді польським, а українські катедри й виклади толєрувалися в ньому, як конечне зло. В таких умовах у допомогу українській соймовій і парляментарній репрезентації, в її боротьбі за український університет, приходить само студенство. Воно починає в 1889 р. активну боротьбу на університетському терені й до самої війни українське життя в Галичині проходить саме під знаком університетської справи. Найзамітнішими перипетіями цеї боротьби були - масова сецесія 600 українських студентів з львівського університету в