Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

воріт майнула тінь, і до мене долинув здушений смішок. — Чорт би мене забрав! Тільки ще бляшаного даху[178] бракує! Бачу, бачу тепер, як ви розважаєтеся тут, у Хаосі! — Люку! — вигукнув я, коли постать зробила крок до мене, а мої ляльки попадали, щойно я перестав звертати на них увагу, й осіли на землю невеличкими сірими купками, схожими на хмиз. — Що ти тут робиш?

— Ну, наприклад, продаю місця на цвинтарі, — сказав він. — Хочеш придбати одне для себе?

Убраний у червону сорочку і брунатно-зелені штани, заправлені в замшеві чоботи, він шкірив зуби в посмішці.

— А чому ти не правиш державою?

Посмішка збігла з його обличчя, і на мить я помітив у його очах замішання, але майже відразу він знову посміхнувся.

— Відчув, що мені треба перепочити. А ти як? Незабаром похорон, чи не так?

Я кивнув.

— Похорон трохи пізніше, — сказав я. — Я й сам вирішив трохи перепочити. А як ти сюди потрапив, до речі?

— Завдяки своєму нюхові, — сказав він. — Хотів поговорити з розумною людиною.

— Ні, серйозно. Ніхто не знав, що я піду сюди. Я й сам про це не відав, поки не забрів сюди. Чекай...

Я обмацав свої кишені.

— Ти мені не підкинув знову якийсь свій блакитний камінчик, сподіваюся?

— Ні, все не так просто, — відказав він. — Маю для тебе щось на кшталт повідомлення.

Я підвівся й наблизився до свого друга, не зводячи з нього пильного погляду.

— З тобою все гаразд, Люку?

— Звісно. Принаймні настільки, як і завжди.

— Це непростий фокус — відшукати шлях так близько до Дворів. А надто, якщо ти ніколи не бував тут раніше. Як це тобі вдалося?

— Я з Дворами давно товаришую, старий. Можна сказати, що це у мене в крові.

Він ступив крок убік, і я вийшов зі склепу. Ми пішли поруч, уперед, просто аби рухатися.

— Не розумію, про що ти, — сказав я.

— Ну, мій татусь жив тут певний час, тоді, коли плів свої інтриги, — сказав він. — Саме тут він познайомився з моєю мамулею.

— Я про це не знав.

— Мова не заходила. Ми ж ніколи не говорили про наші родини, ти що, забув?

— Так, — визнав я. — І ніхто, у кого я питав, не знав, звідки з’явилася Джасра. Але Двори... Далеко її занесло від дому.

— Фактично її найняли у найближчій Тіні, — пояснив він, — такій, як ця, наприклад.

— Найняли?

— Так, вона багато років працювала служницею... гадаю, вона була молодою дівчиною, коли почала працювати у Шляхах Гелґрамів.

— Гелґрами? Це ж Дім моєї матері!

— Так і є. Вона була покоївкою при леді Дарі. Тут вона й навчилася Мистецтва.

— Джасра перейняла мистецтво чаклування від моєї матері? І вони з Брандом зустрілися на Шляхах Гелґрамів? Звідси випливає, що Гелґрами певним чином причетні до планів Бранда, до Чорної дороги, до війни...

— А леді Дара спеціально шукала зустрічі з твоїм батьком? Схоже, що так і було.

— Бо вона хотіла пройти ініціацію Лабіринтом так само, як і Лоґрусом?

— Можливо, — відказав він. — Мене там не було.

Ми пройшли ще трохи стежиною, усипаною гравієм, завернули, обігнули густий чагарник, перетнули кам’яний ліс та пройшли мостом над неспішним чорним потоком, у якому верхівки дерев та небосхил відбивалися чорно-білими. Останнє листя шурхотіло під заблукалим вітром.

— А чому ти не розповів мені про це раніше, з огляду на останні події? — запитав я.

— Я хотів, — сказав він, — але це завжди виявлялося не таким терміновим, якщо порівняти з іншими пригодами.

— Твоя правда, — сказав я. — Кожного разу, коли наші з тобою шляхи перетиналися, темп тільки зростав. Але тепер... То, на твою думку, тепер це стало настільки терміновим, що ти вирішив мені це розповісти?

— Не зовсім. — Він зупинився. Простягнув руку, ухопившись за край надгробка. Він стискав його все міцніше, так що кісточки на руці побіліли. Камінь під його пальцями кришився, розсипаючись, і кам’яний порох сипався на землю, наче сніг. — Не зовсім, — повторив він. — Так, у цій частині, це була моя ідея — розповісти тобі, просто тому, що я хотів, аби ти про це знав. Може, тобі буде корисно це знати, може, ні. З інформацією завжди так. Ніколи не знаєш напевно. — Верхівка надгробка раптом подалася з хрускотом та тріском. Люк, схоже, цього і не помітив, продовжуючи стискати руку. Від уламка, затиснутого тепер у його руці, посипалися дрібні камінці.

— Отже, ти розшукав мене в такій далечині, лише аби розповісти мені про це?

— Ні, — відказав він. Ми повернулися й попрямували назад, у тому напрямку, звідки прийшли. — Мене послали сказати тобі дещо інше, і мені важко утримуватися, аби не викласти тобі це послання. Але я вирішив: якщо я спочатку розповім тобі про інше, то зможу затриматися тут, поки не повідомлю текст послання.

Пролунав гучний тріск, і камінь, що був у нього в руці, перетворився на дрібняк, і той посипався на стежину, змішуючись із гравієм на ній.

— Дай мені подивитися на твою руку.

Він обтрусив руку і простягнув її мені. Біля нижньої фаланги вказівного пальця я побачив крихітний язичок полум’я. Він накрив вогник великим пальцем, і той згас. Я пришвидшив крок, він не відставав.

— Люку, ти знаєш, хто ти такий?

— Щось у мені начебто знає, але загалом я не знаю, старий. Відчуваю тільки — щось зі мною не так. Краще мені, мабуть, поквапитися і розповісти тобі те, що я повинен, просто зараз.

— Ні, почекай, нічого не кажи, — ще квапливіше, ніж він, випалив я.

Наче темна обмара пронеслася у нас над головами, надто швидко, аби можна було помітити її контури, і зникла поміж деревами. Раптовий подув вітру накрив нас габою.

— Ти знаєш, що це коїться, Мерлю? — запитав він.

— Гадаю, так, — відповів я, — і я хочу, щоб ти зробив усе, що я скажу, хай яким химерним воно тобі видасться. Згода?

— Звісно, згода. Якщо я не довірятиму Лорду Хаосу, то кому взагалі я можу довіряти?

Ми швидко проминули чагарі. Склеп був уже просто перед нами.

— Послухай, я дійсно почуваюся