Читати книгу - "Битва королів"

від мерців, він буде в безпеці. Йому не місце серед мерців. Хай він не має рота, але він досі жива людина. «Ні, я — лев, лев, і я живий». Та коли він добіг до міських мурів, брама перед ним зачинилася...

Коли він знову опритомнів, було вже темно. Спершу нічого не було видно, та за деякий час навколо вималювалися обриси ліжка. Завіси були запнуті, але можна було розрізнити різьблені стійки та оксамитове шатро над головою. Тіло ніжила піддатлива м’якість перини, а подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє ліжко, я у власному ліжку, у власній спальні».

За завісами, під цілим стосом хутра й ковдр, було тепло. Тиріон аж упрів. «Гарячка»,— сонно подумав він. Почувався він страшенно слабким, а коли спробував підняти руку, його прошив біль. Він здався. Голова здавалася велетенською, завбільшки з ціле ліжко, і такою важкою, що з подушки не підняти. А от тіла він майже взагалі не відчував. «Як я тут опинився?» Він намагався пригадати. Уривками й уламками в пам’яті зринала битва. Бій уздовж ріки, лицар, який запропонував свою латну рукавицю, міст із кораблів...

«Сер Мандон». Він побачив порожні мертві очі, простягнуту руку, зелений вогонь, що відблискував від білої емальованої кіраси. Холодною хвилею Тиріона накрив страх, і він відчув, як під простирадлами самовільно спорожнився сечовий міхур. Якби в Тиріона був рот, він би закричав. «Ні, це було уві сні,— подумав він, а у голові стукотіло від болю.— Поможіть мені, хто-небудь, поможіть мені. Джеймі, Шей, Мати — хто-небудь... Тишо...»

Ніхто його не почув. Ніхто не прийшов. Сам-один у темряві, він знов поринув у пропахлий сечею сон. Йому наснилося, що над його ліжком стоїть сестра, а поряд з нею хмуриться лорд-батько. Це точно був сон, адже лорд Тайвін зараз за тисячу льє звідси, воює на заході з Робом Старком. Приходили та йшли собі інші. Вейрис, поглянувши на нього, тільки зітхнув, а от Мізинчик кинув жартик. «Клятий зрадливий покидьку,— злісно подумав Тиріон,— ми послали тебе на Буреміст, а ти так і не повернувся». Іноді він чув, як вони між собою перемовляються, але слів не розумів. Голоси гуділи у нього у вухах, як накриті повстю бджоли.

Він хотів запитати, чи перемогли вони в битві. «Мабуть-таки, бо в іншому разі моя голова б уже стирчала десь на палі. Якщо я живий, значить, ми перемогли». Він не був певен, що його потішило більше: сама перемога чи той факт, що він спромігся це збагнути. Хай і повільно, але тяма поверталася до нього. І це було добре. Бо тяма — єдине, що в нього є.

Коли він прокинувся наступного разу, завіси були відсунуті, а над ним зі свічкою стояв Подрик Пейн. Побачивши, що Тиріон розплющив очі, хлопець рвонув геть. «Ні, не тікай, поможи мені, поможи»,— хотів гукнути Тиріон, але спромігся тільки на приглушений стогін. «У мене ж немає рота». Він підніс долоню до обличчя; кожен незграбний рух завдавав йому болю. Там, де мали бути губи, зуби, шкіра, пальці намацали тільки цупку тканину. «Бинти». Нижня частина обличчя виявилася щільно забинтованою — застигла гіпсова маска з отворами, щоб їсти й дихати.

За деякий час повернувся Под. Цього разу з ним був незнайомець — мейстер з ланцюгом і в мантії.

— Мілорде, не ворушіться,— пробурмотів він.— Ви тяжко поранені. Можете собі шкоди завдати. Пити не хочете?

Тиріон незграбно кивнув. Мейстер устромив у годівний отвір вигнуту мідну лійку, й у горло тоненьким струмочком полилася рідина. Тиріон ковтнув, майже не відчуваючи смаку й запізно збагнувши, що рідина — це макове молочко. На той час як мейстер витягнув з його рота лійку, Тиріон уже летів у вир сну.

Цього разу йому наснилося, що він на бенкеті — на переможній учті в якійсь великій залі. Він сидів на помості, на почесному місці, і присутні підносили за нього кубки, прославляючи героя. Там був і Марильйон — співець, разом з яким вони здійснили подорож у Місячні гори. Награючи на лірі, він оспівував Куцеві зухвалі звитяги. Навіть батько схвально усміхався. Коли пісня закінчилася, зі свого місця підвівся Джеймі, звелів Тиріону стати навколішки й золотим мечем торкнувся спершу одного його плеча, потім другого, і Тиріон підвівся вже лицарем. Шей уже чекала, щоб обійняти його. Взяла його за руку, сміючись і дражнячись, називаючи його своїм велетом Ланістером.

Прокинувся він у темряві холодної порожньої кімнати. Завіси знов засунули. Щось було не так, наче перевернуте догори дриґом, але він не міг збагнути, що саме. Він знову лишився сам. Відкинувши покривала, він спробував сісти, але біль був такий нестерпний, що Тиріон дуже швидко здався, важко відсапуючись. Обличчя — то ще були квіточки. Нестерпно щемів увесь правий бік, а коли Тиріон спробував підняти руку, груди прошив біль. «Що зі мною сталося?» Навіть битва, коли він подумки намагався до неї повернутися, здавалася наполовину сном. «А я поранений гірше, ніж гадав. Сер Мандон...»

Спогад налякав його, але Тиріон змусив себе не відключатися, прокрутити його в голові, добре обміркувати. «Мандон хотів мене вбити, помилки бути не може. Це точно не сон. Він би мене навпіл розрубав, якби не Под... Под, де Под?»

Зціпивши зуби, він стиснув у кулаці завіси на ліжку та смикнув. Тканина обірвалася з основи балдахіна й полетіла вниз — половина на підлогу, а половина — на Тиріона. Навіть від такого мізерного зусилля у нього запаморочилось у голові. Кімната закружляла — голі стіни й темні тіні, єдине вузьке віконечко. Тиріон побачив свою скриню, неохайну купу одягу, побиті обладунки. «Це не моя спальня,— збагнув він.— Це навіть не Вежа правиці». Хтось його переселив. Приглушеним стогоном з нього вихлюпнувся гнів. «Мене переселили сюди подихати»,— подумав Тиріон, припиняючи боротись і заплющуючи очі. В кімнаті було вогко й зимно, але він горів.

Наснилося йому місце приємніше — затишна хатина біля призахідного моря. Стіни перехнябилися й потріскалися, долівка була земляна, але тут завжди було тепло, навіть коли загасав вогонь. «А вона мене цим дражнила,— пригадалося йому.— Я все забував підкидати дрова у вогонь, бо ж раніше цим завжди займався слуга». «Ну, слуг у нас немає»,— казала вона йому, а він відповідав: «У тебе я є, я — твій слуга». На це вона казала: «Лінивий слуга. А що роблять з лінивими слугами в Кичері Кастерлі, мілорде?» А він говорив: «Цілують». Тут вона завжди починала хихикати. «А от і ні!