Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

З місця, де його залишили остраханці, він добре бачив верхівку пагорба, на якому вивищувалася та дерев’яна споруда – чи то хлів, чи сарай, перед якою сидів Круть. Він також бачив, що Круть і далі патякає про те й про се, а час від часу до нього долинав гул натовпу, але про що там йшлося, Тіріан міг лише здогадуватися.

«Де ж він, мій Діамант? Що вони зробили з ним?» – ятрила його думка.

Невдовзі натовп порідішав, розбившись на окремі ручаї, що побігли з пагорба врізнобіч. Один чи два таких ручаї пробігли повз Тіріана, та звірі боялися навіть дивитися в його бік, а деякі навіть робили вигляд, що його не помічають, бо зайняті важливою розмовою. А потім у лісі запала тиша. Так проминула година, за нею – друга, а там і третя: час спливав, і Тіріана вже мучила спрага, до якої трохи згодом додався й голод; а коли сонце похилилося до заходу, то ще й холоднеча. Спину вже зводила судома. Ось так він почувався, коли сонце сіло і на землю впали сутінки.

Уже стемніло, як він не те що почув, а скоріш, відчув, тупотіння маленьких лапок, що швидко наближалися до нього. Зліва з темряви до нього прибігли троє мишенят, справа – двоє кротів, а спереду – кроленя. Кожен із них тягнув на собі чи то кошик, чи то бурдючок, від чого в напівтемряві Тіріану вони спочатку здалися якимись невідомими в Нарнії звірами. Та ось вони опинилися біля його ніг, стали на задні лапки і кожен по черзі поцілував йому коліно (нарнійські миші та кроти легко дістають до колін дорослій людині, бо в Нарнії розумні тварини більші за наших звичайних, яких ви бачили в Англії), торкаючись його м’якими та прохолодними лапками.

– Ох, ваша величносте, ох, любий наш добрий королю! – пролунали їхні тоненькі голосочки. – Нам дуже і дуже прикро, але повірте, ми радо перегризли б пута і визволили б вас, але дуже вже боїмося Асланового гніву! Проте ніхто нам не забороняв принести вам попоїсти…

Одразу ж перша миша хутко забігла вервечкою до верхнього витка, що міцно стискав королю груди, та, зачепившись за нього задніми лапками, стала стовпчиком так, що вусами майже лоскотала Тіріану обличчя. Слідом за нею викараскалася друга миша, яка влаштувалася трохи нижче за першу. Інші залишилися внизу та налагодилися передавати, що там вони принесли, наверх.

– Трохи попийте, сір, – мовила перша миша (чи краще вже сказати миш), – і ви одразу ж відчуєте, що не проти й попоїсти.

Губами на дотик Тіріан відчув щось вологе – то з маленького дерев’яного келиха миш намагався напоїти його молодим вином. Келих був завбільшки з виїдене яйце або, хто знає, за таку собі підставочку для ґоґель-моґеля, тому Тіріан навіть не розібрав, яке воно, те вино, на смак. Та миш одразу ж передав келих (а для мишей він був завбільшки з цеберко) донизу, де його знову наповнили вином та передали вгору. Тіріан тільки сьорбнув, як одразу ж осушив і цей келих. Келих знову відправили на землю, наповнили та підняли вгору. На п’ятому чи шостому спрага вже відступила, бо, як відомо, якщо бажаєш втамувати спрагу, то краще пити маленькими ковточками, аніж допастися до води й пити, доки не луснеш.

– А тепер би сиру скуштували, – запропонував той миш, що стояв нагорі. – Та дуже не налягайте, бо знову спрага нападе!

Після сиру короля нагодували вівсяними балабушками з маслом, а потім дали ще вина запити.

– Гей, хто там унизу? Передайте-но мені цеберко води, – коли з вечерею було покінчено, мовив перший миш. – Короля треба умити – у нього все обличчя в кривавій юшці!

За мить Тіріан відчув, як обличчя торкнулося щось м’яке та вологе, схоже на губку, що їм миш відтирав закипілу кров, і одразу почувся краще, ніби набрався свіжих сил.

– Мої маленькі друзі, – мовив він, – як мені віддячити вам за все, що ви зробили для мене?

– О, ні-ні, даруйте! – відповіли тоненькі голоси. – Це ми мусили віддячити вам за те, що ви наш король! А іншого нам і не треба! Ми завжди були й залишимося підданими вашої величності! Якби супроти вас вийшла лише та мавпа зі своїми остраханцями, то їм довелося б спочатку пошматувати нас, перш ніж ми дозволили б їм хоча б торкнутися вашої величності, не кажучи вже про те, аби зв’язати вас, як останнього злочинця! Адже нас голими руками не візьмеш, та й шаблюкою замахаєшся! Та як ми можемо йти проти волі Аслана?

– А чому ви вирішили, що те, що коїться, коїться з його волі? Ви що ж, бачили його?

– О, саме так, сір, саме так! – відповів за всіх кролик. – Саме вчора вночі він виходив із того хліва, що на пагорбі, – його всі бачили!

– А який він на вигляд? – спитав король.

– Саме такий, яким має бути лев: дуже великий і дуже й дуже грізний! – відповів найменший миш.

– То ви вирішили, що саме Аслан і наказав рубати ліси та знищувати дріад, а вас віддати в рабство до остраханських копалень?!

– Так, кепські наші справи, чи не так? – похнюпився інший миш. – Може, й справді краще було померти до того, як усе почалося, і нічого собі не знати, не бачити й не чути? Та нічого не вдієш: усі все бачать, чують та кажуть, що така вже, мабуть, його воля… Ми й самі бачили й дивувалися: хіба на такого Аслана ми чекали? Але ж ми чекали на нього і мріяли, аби він прийшов… Ось він і прийшов.

– А прийшов він, здається, дуже й дуже розлюченим! – підхопив перший миш. – Таким, ніби ми скоїли щось таке, що йому вкрай не до вподоби, а що саме – нам і невтямки. Отже, тепер нам непереливки, а за що – хоч би хтось сказав!

– Як на мене, ми й тепер робимо те, що йому не до вподоби, – обережно зауважив кролик.

– А мені начхати, – відповів на те кріт. – Якщо буде в тому потреба, я вчиню так само – і хай мене шукають!

Та всі інші разом тільки цитьнули на нього:

– Тихіше! Думай, що кажеш! – і почали озиратися на всі боки, а потім додали: – Ми дуже вибачаємося, наш королю, та нам конче потрібно бігти далі у справах! Нам і уявити важко, що станеться, якщо нас тут побачать!

– То не зволікайте, друзі мої, – відповів король. – Навіть